ямка
Я́МКА, и, ж. Зменш.-пестл. до я́ма 1, 2.
Під лопухом у ямці Жук сидів (Гл., Вибр., 1951, 146);
Славко мав звичку сідати на тім ослоні та й довбати перед собою патиком у землі ямку (Март., Тв., 1954, 229);
Ноги Якима, узуті в здорові чоботи, глибоко поринали в сніг і лишали за собою цілу низку ямок (Коцюб., І, 1955, 79);
[Сашко:] Бабусю, скажіть дідові, що я тут копатиму ямки для грушок (Мороз, П’єси, 1959, 42);
Ой поклали Бондарівну На тесову лавку, Поки звелів пан Каньовський Викопати ямку (Нар. лірика, 1956, 104);
— От я, помолившись богу, і подравсь вуглом до віконця. Де в стіні ямка, то там ногою упрусь; де виткнулась печина, то рукою хапаюсь (Стор., І, 1957, 168);
// Невеличка заглибина на щоці, підборідді.
На червоних щічках ямки (Л. Укр., IV, 1954, 158);
Григорій, підвівшись на лікоть, побачив невдалік од себе високогрудого лейтенанта з блискучими очима і глибокою ямкою на підборідді (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 529).
∆ О́чна я́мка див. о́чний.
Словник української мови (СУМ-11)