іменник

ІМЕ́ННИК, а, ч. Відмінювана частина мови, що позначає предмет, дію, явище, ознаку тощо, напр.: стіл, читання, вітер, білість і т. ін.

Літературна стійкість твору не зміниться од того, чи буде в іменниках на кінці я або є (Коцюб., III, 1956, 240);

Розрізняють іменники власні, що вказують на одиничні предмети (Петро, Київ), і загальні (місто, книга, хлопець) (Сл. лінгв.терм., 1957, 71).

Значення в інших словниках

1. іменник — Спеціальний знак, що засвідчує виготовлювача ювелірних та побутових виробів із дорогоцінних металів. Суб'єкти підприємницької діяльності, які виготовляють ювелірні та побутові вироби з дорогоцінних металів, зобов'язані мати І.  Словник термінів законодавства України
2. іменник — [імен:иек] -ка, м. (на) -ку, мн. -кие, -к'іў  Орфоепічний словник української мови
3. іменник — Клеймо — stamp — Marke, Stempelung — спеціальний знак, що засвідчує виготовлювача ювелірних та побутових виробів із дорогоцінних металів.  Гірничий енциклопедичний словник
4. іменник — ІМЕННИ́К¹, а́, ч. У ювелірній справі спеціальний знак, тавро (у 1 знач.), що засвідчує виготовлювача ювелірних та побутових виробів із дорогоцінних металів.  Словник української мови у 20 томах
5. іменник — іме́нник іменник чоловічого роду  Орфографічний словник української мови
6. іменник — I -а, ч. Відмінювана частина мови, що позначає предмет, дію, явище, ознаку тощо, напр.: стіл, читання, вітер, білість і т. ін. II -а, ч. Спеціальний знак, що засвідчує виготовлювача ювелірних та побутових виробів із дорогоцінних металів.  Великий тлумачний словник сучасної мови
7. іменник — Частина мови, яка об'єднує усі слова з предметним значенням, що мають категорії роду, числа та відмінка і виступають у реченні гол. чином в ролі підмета або додатка (чи ін. член речення).  Універсальний словник-енциклопедія
8. іменник — Іме́нник, -ка; -нники, -ків  Правописний словник Голоскевича (1929 р.)