іменник
ІМЕ́ННИК, а, ч. Відмінювана частина мови, що позначає предмет, дію, явище, ознаку тощо, напр.: стіл, читання, вітер, білість і т. ін.
Літературна стійкість твору не зміниться од того, чи буде в іменниках на кінці я або є (Коцюб., III, 1956, 240);
Розрізняють іменники власні, що вказують на одиничні предмети (Петро, Київ), і загальні (місто, книга, хлопець) (Сл. лінгв.терм., 1957, 71).
Джерело:
Словник української мови (СУМ-11)
на Slovnyk.me
Значення в інших словниках
- іменник — Спеціальний знак, що засвідчує виготовлювача ювелірних та побутових виробів із дорогоцінних металів. Суб'єкти підприємницької діяльності, які виготовляють ювелірні та побутові вироби з дорогоцінних металів, зобов'язані мати І. Словник термінів законодавства України
- іменник — [імен:иек] -ка, м. (на) -ку, мн. -кие, -к'іў Орфоепічний словник української мови
- іменник — Клеймо — stamp — Marke, Stempelung — спеціальний знак, що засвідчує виготовлювача ювелірних та побутових виробів із дорогоцінних металів. Гірничий енциклопедичний словник
- іменник — ІМЕННИ́К¹, а́, ч. У ювелірній справі спеціальний знак, тавро (у 1 знач.), що засвідчує виготовлювача ювелірних та побутових виробів із дорогоцінних металів. Словник української мови у 20 томах
- іменник — іме́нник іменник чоловічого роду Орфографічний словник української мови
- іменник — I -а, ч. Відмінювана частина мови, що позначає предмет, дію, явище, ознаку тощо, напр.: стіл, читання, вітер, білість і т. ін. II -а, ч. Спеціальний знак, що засвідчує виготовлювача ювелірних та побутових виробів із дорогоцінних металів. Великий тлумачний словник сучасної мови
- іменник — Частина мови, яка об'єднує усі слова з предметним значенням, що мають категорії роду, числа та відмінка і виступають у реченні гол. чином в ролі підмета або додатка (чи ін. член речення). Універсальний словник-енциклопедія
- іменник — Іме́нник, -ка; -нники, -ків Правописний словник Голоскевича (1929 р.)