імла
ІМЛА́, и, жін. Повітря, густо насичене водяною парою; туман.
Степи й лиман криються фіолетовою імлою (Нечуй-Левицький, III, 1956, 306);
Не шуми про минуле, тополе, за вікном у ранковій імлі (Володимир Сосюра, I, 1957, 220);
*Образно. — Як же воно може так бути? — зачудовано питають строкарі, поринаючи в імлу солодких надій (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 205);
// Повітря, насичене дрібними пилинками, димом і т. ін.
В корчмі було душно і висіла імла (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 20).
Словник української мови (СУМ-11)