здичілий

ГЛУХИ́Й (про ліс, сад і т. ін. — дуже зарослий, густий), ДИ́КИЙ, НЕЗА́ЙМАНИЙ (про ліс — не змінений втручанням людини); ЗДИЧА́ВІЛИЙ, ЗДИЧІ́ЛИЙ (позбавлений догляду). В глухих дібровах партизани кують відплату ворогам (В. Сосюра); Місце було глухе та дике! Столітні дуби, височенні осокори та широковіті липи укривали його своєю тінню (Панас Мирний); Густий, незайманий ліс, повитий грубезними ліанами, вкривав узгір'я (Ю. Смолич); Спустіла балка, тільки на її схилах росли ще здичавілі садки (І. Цюпа). — Пор. 2. густи́й, непрохідни́й.

ДИ́КИЙ (про тварин, які живуть на волі), НЕПРИРУ́ЧЕНИЙ, ЗДИЧА́ВІ́ЛИЙ, ЗДИЧІ́ЛИЙ (про свійських тварин). Над плесами вилися зграями дикі качки (І. Нечуй-Левицький); Він навіть не дивився на неї і, як неприручений звір, увесь час ховав на підлозі свої колись добрі очі (М. Хвильовий); В темних сінях здичавілий кіт, приснувши, мотонувся по драбині на горище (І. Цюпа). — Пор. 2. бездо́мний.

Значення в інших словниках

1. здичілий — здичі́лий дієприкметник  Орфографічний словник української мови
2. здичілий — -а, -е. 1》 Дієприкм. акт. мин. ч. до здичіти. 2》 у знач. прикм., перен. Те саме, що здичавілий 3). || Який виражає здичіння. 3》 у знач. прикм., перен. Дикий, скажений.  Великий тлумачний словник сучасної мови
3. здичілий — ЗДИЧІ́ЛИЙ, а, е. 1. Дієпр. акт. мин. ч. до здичі́ти. То здобичники, здичілі в нетрях, обідрані, голодні, чигають на чумацьке добро, вичікують слушного часу (Коцюб., І, 1955, 184). 2. у знач. прикм., перен. Те саме, що здича́вілий...  Словник української мови в 11 томах