здичілий

ЗДИЧІ́ЛИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. мин. ч. до здичі́ти.

То здобичники, здичілі в нетрях, обідрані, голодні, чигають на чумацьке добро, вичікують слушного часу (Коцюб., І, 1955, 184).

2. у знач. прикм., перен. Те саме, що здича́вілий 3.

Він явився попом, але попом здичілим, диваком та відлюдьком, що довгі літа жив у горах (Фр., VII, 1951, 14);

// Який виражав здичіння.

Великі, здичілі, жадібні очі [батька] повисли на устах.. жандарма (Коб., III, 1956, 453).

3. у знач. прикм., перен. Дикий, скажений.

Тривожні, здичілі крики неслися з міста на мене (Коцюб., II, 1955, 361).

Значення в інших словниках

1. здичілий — здичі́лий дієприкметник  Орфографічний словник української мови
2. здичілий — -а, -е. 1》 Дієприкм. акт. мин. ч. до здичіти. 2》 у знач. прикм., перен. Те саме, що здичавілий 3). || Який виражає здичіння. 3》 у знач. прикм., перен. Дикий, скажений.  Великий тлумачний словник сучасної мови
3. здичілий — ГЛУХИ́Й (про ліс, сад і т. ін. — дуже зарослий, густий), ДИ́КИЙ, НЕЗА́ЙМАНИЙ (про ліс — не змінений втручанням людини); ЗДИЧА́ВІЛИЙ, ЗДИЧІ́ЛИЙ (позбавлений догляду). В глухих дібровах партизани кують відплату ворогам (В. Сосюра); Місце було глухе та дике!...  Словник синонімів української мови