націоналізація

рос. национализация

акт одержавлення приватної власності з викупом чи без нього, право держави володіти майном з переданням його в користування установам, підприємствам, групам чи окремим особам; володіння та розпорядження майном уряду, його установ чи підприємств. За капіталізму Н. є частковою і звичайно охоплює ті підприємства чи галузі народного господарства, які перебувають у стані занепаду. Соціалістична Н. за часів СРСР була загальною, охоплювала всі засоби виробництва в народному господарстві, проводилась свавільно, примусово, без викупу. Історія Н. в Україні має свої особливості, пов'язані з тим, що у період УНР частково була здійснена соціалізація приватної власності. У січні-лютому 1918 р. у промисловості й на транспорті робітниками та профспілками було встановлено робітничий контроль, а на селі самочинно передавали землі і поміщицькі маєтки під контроль громад. Декларація Директорії від 9 грудня 1918р. проголошувала на фабриках, заводах та інших промислових установах державно-робітничий контроль, а головні галузі промисловості було взято під контроль держави. Це — часткова Н. Спочатку й серед більшовиків переважала думка, що Н. мусить мати децентралізовані самоуправні форми. Згідно з "Положенням про робітничий контроль" управління всіма націоналізованими підприємствами переходило до рук самих робітників цих підприємств. Ця форма була дуже розвинута в Україні. Але коли через війну і невміння самих робітників керувати великими фабриками народне господарство опинилося в кризі, у 1920 р. почалося суцільне одержавлення підприємств з призначенням на них державних комісарів. Невдоволення цією новою формою Н. стало однією з причин виникнення так званої робітничої опозиції. Після її розгрому в 1921 р. одержавлення підприємств стало в Україні основною формою Н. Після 1922 р. (утворення СРСР) республіки не мали права мати окрему від всесоюзної власність; у всіх юридичних документах національна власність визначалася просто як державна без зазначення, якої саме держави.