предикація

ПРЕДИКАЦІЯ — співвіднесення змісту висловлювання з дійсністю; віднесення змісту предиката до змісту суб'єкта. Поняття П. зустрічається вже в античних логіках, де воно розглядалося не стільки в плані акту, скільки у вигляді десяти аристотелівських категорій (предикаментів), а згодом — у вигляді п'яти типів предикатів (предикабілій) у Порфирія. У середньовічній схоластичній логіці сформувалося поняття П. як акту пізнання (apprehensio complex, або complexio — з'єднання, складання), на відміну від поняття П. як акту простого вбачання речі (apprehensio simplex). "З'єднання" відображує те, що у зовнішньому світі виступає сполученим і не може бути репрезентоване простим поняттям. У цій логіці були детально розроблені такі види П., як деномінативна, пряма, сутнісна, формальна, природна та інтелектуальна. їх пізніше використає Пірс у своїй праці "Дослідження з логіки" (1883). Учення схоластів знайшли продовження й розвиток і в логічній системі Рассела. За Расселом, "речі" іменуються окремими словами, а "події" не можуть бути взагалі поіменовані, вони виражаються особливою мовною формою — пропозицією, тобто П. Якщо схоластами в цілому П. розумілася тільки як ствердження або заперечення ознаки (предиката) відносно субстанції (суб'єкта) за формулами "S є P" і "S не є P", то сучасна логіка виділяє три основних види предикації: 1) множина включається в множину (d); 2) елемент включається в множину (є); 3) встановлюється еквівалентність (s), тобто П. зводиться до значення зв'язки "бути". У вузькому розумінні тільки ці операції називаються в логіці П. У ширшому сенсі в поняття "П." включаються багатомісні предикатні відношення типу "бути родичем", "бути знайомим з...", "знаходитися південніше від ...", "бути ближче до.., ніж до..." і т.п., які повніше розкривають функції П. у природних мовах.

Д. Кирик