ГІМНОГРАФІЯ

ГІМНОГРА́ФІЯ

• ГІМНОГРАФІЯ

(від грец. ύμνος — похвальна пісня та γράφω — пишу)

- загальна назва поетичних творів, функціонально пов'язаних з християн. богослужебним обрядом. Провідні мотиви — уславлення святих, пам'ятних подій бібл. та церк. історії, утвердження реліг. норм та уявлень. Відповідно до ролі в церк. відправі й особливостей худож. структури виділяють літургічні гімни, тропарі, кондаки, стихири тощо, а також складніші жанрові форми — канони й акафісти. У формуванні цих жанрів важливу роль відіграв досвід близькосх. (Псалтир, ін. пісні) та античної поезії. Г. оперує розвиненою системою худож. образів, що спирається на бібл. символіку. Широко використовуються синтаксичний паралелізм, анафора, інколи з'являється рима, зустрічаються акростихи. Сформувалася Г. до 5 ст., протягом 5 — 9 ст. збагатилася творами Романа Солодкоспівця, Андрія Крітського, Іоанна Дамаскина, Косьми Маюмського, Касії. Історія слов'ян. Г. починається з перекладів, здійснених Кирилом і Мефодієм у 2-й пол. 9 ст. Розвиток Г. в Київ. Русі пов'язаний з іменами ченця Григорія, Кирила Туровського та ін., які розробляли сюжети вітчизн. агіографії. Укр. Г. продовжила давньорус. традиції, посиливши полемічний підтекст творів і емоційну наснаженість худож. образів (Петро Могила, Димитрій Туптало, Йоасаф Кроковський). Твори Г. входили до різного типу збірок: тріодей, міней, Октоїха, Часослова, Требника, ірмологіонів, молитвословів. Г. як початкова форма східнослов'ян. літ. поезії стала основою розвитку вітчизн. віршування; її поетика помітно впливала на стиль ораторської й агіографічної прози.

Ю. А. Ісіченко.