ГЕРЦЕН Олександр Іванович

ГЕ́РЦЕН Олександр Іванович

• ГЕРЦЕН Олександр Іванович

[псевд. — Іскандер; 25.III (6.IV) 1812, Москва — 9(21).I 1870, Париж, похований у Ніцці]

- рос. революційний демократ, філософ, письменник, публіцист і літ. критик. Навчався 1829 — 33 в Моск. ун-ті. Разом з М. Огарьовим організував тут револгоц. гурток. Був арештований, відбував заслання в Пермі, Вятці, Владимирі (1835 — 39), Новгороді (1841 — 42). З 1847 — в політ. еміграції. В 1852 оселився в Лондоні, де разом з М. Огарьовим організував Вільну рос. друкарню, безцензурні видання якої нелегально надсилалися до Росії. Особливу роль відіграли альм. "Полярная звезда" (1855 — 62) і газ. "Колокол" (1857 — 67), що закликали до боротьби з рос. самодержавством та реакц. силами Зх. Європи. Політ. погляди Г. еволюціонували від дворян. революційності до революц. демократизму. Проте, за визначенням В. І. Леніна, "при всіх ваганнях Герцена між демократизмом і лібералізмом, демократ все-таки брав у ньому гору" (Повне зібр. творів, т. 21, с. 247). В 60-х pp. Г. "безбоязно став на бік революційної демократії проти лібералізму... Він підняв прапор революції" (там же, т. 21, с. 249). В цей час Г. брав участь у створенні таємного т-ва "Земля і воля" й підготовці до повстання в Росії. В останні роки життя звернув свій погляд до робітн. руху, до І Інтернаціоналу, керованого К. Марксом. Художня творчість Г. тісно пов'язана з його революц. діяльністю. Вже у творах 30-х pp. наявні передові визвольні ідеї. Від романтично-алегор. творів ["Легенда", "З римських сцен" ("Ліціній"), "Вільям Пен" та ін.] Г. послідовно йшов до написання реалістичних. У 1840 — 41 в журн. "Отечественные записки" надр. автобіогр. повість "Записки однієї молодої людини", яка знаменувала перехід автора на позиції критичного реалізму. Актуальні питання життя Росії і Зх. Європи Г. порушував у худож. і публіцистичних повістях "Хто винен?", "Лікар Крупов" (1847), "Сорока-злодійка" (1848), "З того берега" (1850), "Листи з Франції та Італії" (1855). Гострота протесту проти кріпосництва, всієї тогочасної сусп. системи надавала роману "Хто винен?" революц. звучання. Як художник-реаліст Г. показав процес формування людини під впливом соціального оточення. Особливий інтерес для Г. становили незвичайні, талановиті натури, що в умовах кріпосної залежності духовно занепадали або й гинули. Новим у л-рі був створений Г. сильний і самостійний жіночий характер, що ніби провіщав появу героїнь М. Чернишевського, В. Слєпцова та ін. Вершиною худож. творчості Г. стала епопея "Минуле і думи" (1852 — 68) — одне з найсвоєрідніших явищ рос. і світового реалізму. В образному емоційному вираженні тут постає широка панорама життя Росії і Зх. Європи. Ідейно-політ. боротьба, розвиток сусп. думки і світогляду автобіогр. героя поєднуються з складними психологічними конфліктами. Худож. світ "Минулого і дум" пройнятий революц. ідейністю, полум'яним ліризмом. Глибокі роздуми, історико-філос. узагальнення, публіцистичні коментарі входять у живу тканину твору, об'єднуючи ніби розрізнені портрети, сцени, епізоди. Літ.-естетичні погляди Г. невіддільні від його громад. і філос. переконань. Свою концепцію історії рос. л-ри та її зв'язків з сусп. життям і визв. рухом, її соціальної ролі Г. виклав у праці "Про розвиток революційних ідей в Росії" (1851). Г. підкреслював силу й першорядність реалізму, розкривав глибинну сутність творчості О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Лермонтова. Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Тургенєва, Л. Толстого, Ф. Достоєвського та ін. письменників ("Про роман з народного життя в Росії", 1857; "Нова фаза в російській літературі", 1864, та ін.). Як послідовний інтернаціоналіст Г. боровся за політичне, соціальне і нац. визволення народів і розвиток їхніх л-р. З особливою увагою ставився до Т. Шевченка, друкував статті про поета в газ. "Колокол", відзначав справжню народність і революційність його творчості. Худож. і публіцистичні твори Г. поширювали учасники Харківсько-Київського таємного революц. т-ва, члени "Землі і волі". Копії антикріпосницької брошури "Хрещена власність", герценівські прокламації поширювалися серед укр. народу, зокрема серед повсталих' черніг. селян. У "Щоденнику" Т. Шевченко згадував твори Г., видання "Полярная звезда", "Колокол", намалював його портрет. Дослідники творчості Т. Шевченка (Є. Кирилюк, Ю. Івакін, Є. Шабліовський та ін.) наводили деякі паралелі між публіцистикою Г. і сатиричними творами Т. Шевченка (звертання до традицій декабристів, характер сатири та іронії, специфіка метафори).

Близькою до Г. та його кола була Марко Вовчок. Г. вітав появу її "Народних оповідань". Письменниця була особисто знайома з Г., зустрічалася з ним у Лондоні, Остенде, Брюсселі, Парижі, допомагала видавцям "Колокола" в отриманні викривальних кореспонденцій з Росії та України (замітка "З Чернігова", статті про Павла I, надруковані в "Історичному збірнику", тощо). В спілкуванні з Г. письменниця утверджувалась на революц. і атеїстичних позиціях. Це, зокрема, знайшло відголос у її романі "Записки причетника" (1869 — 70), нарисі "Подорож всередину країни" (1871). Марко Вовчок належала до тих небагатьох осіб, кого Г. знайомив з ненадрукованими за його життя розділами "Минулого й дум". Уважним читачем видань Г. був І. Франко. В особистій б-ці він мав комплект "Колокола" за 1862, ін. видання Вільної рос. друкарні, женевське видання творів Г. тощо. В листі до І. Белея від 27.XI 1881 І. Франко писав: "Герцен займає всі мої вільні хвилі, і я багато з нього користаю, — для вироблення поглядів на суспільно-політичне життя Європи" (Зібр. тв., т. 48. К., 1986, с. 301 — 302). І. Франко переклав окремі розділи "Минулого і дум" ("Спомин з еміграції", 1911). В передмові до перекладу він назвав Г. одним з найвизначніших літераторів і політ. діячів Росії 19 ст. Ім'я Г. як видатного представника передової рос. л-ри І. Франко згадував і в ін. працях. З великою пошаною до Г. ставився М. Павлик, який підкреслював людяність, істор. оптимізм та мужність письменника-революціонера. Активно сприяв публікації творів Герцена М. Драгоманов. Діяльність Г. вплинула на розвиток укр. передової суспільної думки і худож. л-ри. "Вшановуючи Герцена, — писав В. І. Ленін, — пролетаріат вчиться на його прикладі великого значення революційної теорії; — вчиться розуміти, що безмежна відданість революції і звернення з революційною проповіддю до народу не гине навіть тоді, коли цілі десятиріччя відділяють сівбу від жнив" (Повне зібр. тв., т. 21, с. 249). Укр. мовою окремі твори Г. переклали Є. Дроб'язко, С. Ковганюк, І. Сенченко, Л. Ященко, Н. Андріанова, Я. Ган та ін.

♦ Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 30. М., 1954. — 66; Укр. перекл. — Спомин з еміграції. Переклад і передмова Івана Франка. Львів, 1911; Вибрані філософські твори, т. 1 — 2. К., 1949 — 51; Вибрані твори. К., 1950; Лікар Крупов. К., 1952; Хто винен? К., 1953; Минуле і думи. К., 1957.

■ Літ.: Ленін В. І. Повне зібрання творів: т. 21. Пам'яті Гердена; т. 25. З минулого робітничої преси в Росії; Бєлінський В. Г. Погляд на російську літературу 1847 року. В кн.: Бєлінський В. Г. Літературно-критичні статті. К., 1953; Гинзбург Л. "Былое и думы" Герцена. Л., 1957; Шаблиовский Е. С. Т. Г. Шевченко и русские революдионные демократы. 1858 — 1861. М., 1962; Капустін В. О. Герцен і Україна. К., 1962; Ольсберг Я. Герцен. Жизнь и творчество. М., 1963; Путинцев В. А. Герцен — писатель. М., 1963; Прийма Ф. Я. Шевченко і російський визвольний рух. К., 1966; Крутікова Н. Є. Провісник правди і свободи. В кн.: Крутікова Н. Є. Шляхами дружби і єднання. К., 1972; Летопись жизни и творчества А. И. Герцена, т. 1 — 4. М., 1974 — 87; А. И. Герцен — художник и публицист. М., 1977; Вабаев Э. Г. Из истории русского романа XIX века (Пушкин, Герцен, Толстой). М., 1984.

Н. Є. Крутікова.