дольник

до́льник

• дольник

(від доля — частка)

- умовний термін, яким позначають віршовий розмір на межі між силабо-тонічним і тонічним віршуванням. Одиницею виміру в Д. виступає доля (частка) — група складів, один з яких (ікт) наголошений. За кількістю іктів визначають розмір Д. (найпоширеніші в східнослов. поезії 3-іктний і 4-іктний Д.). На Україні грунт для появи Д. підготовлений у 18 — 19 ст. в поезії, спорідненій з нар. піснею (Г. Сковорода, Т. Шевченко). Д. розробляли І. Франко, В. Самійленко. В 10-х pp. 20 ст. до загальновживаних віршових форм Д. увів М. Семенко. В укр. рад. поезії Д. виявляє дві тенденції розвитку: до зближення з класич. розмірами (силабо-тонічна визначеність ритмічних наголосів) і до чисто тонічної безсистемності. Найтиповіший 3-іктний Д., напр.: у П. Филиповича ("І на всій безмежній країні // Ні один ще Лазар не встав"), Є. Плужника ("Долі моєї ціна // У повітовому місті осінь"), Л. Первомайського ("Нема ні кінця, ні краю // Молодості моїй"), В. Симоненка ("Ти знаєш, що ти людина? // Ти знаєш про це чи ні?"), Д. Павличка ("Найдовша з усіх доріг // Дорога твого приходу. // Найбільша з усіх таємниць — //Таємниця твого обличчя") та ін. Трапляються і 4-іктний Д. та його довші розміри — у А. Малишка ("Не стій, мати, та й коло хати"), у І. Драча, який увів в укр. поезію особливий тип дольникового говірного вірша ("Сизий мій друже з гніздов'я Курбаса"), у Л. Костенко ("Ходила у чорній корсетці. Хромові чобіточки"), у багатьох поетів 60 — 80-х pp.

■ Літ.: Ковалевський В. Рима. Ритмічні засоби українського вірша. К., 1965; Гаспаров М. Л. Русский трехударный дольник XX в. В кн.: Теория стиха. Л., 1968.

Н. В. Костенко.