епос

е́пос

• епос

(грец. έπος — слово, розповідь, історія)

- один з родів худож. л-ри (поряд з лірикою і драмою; див. також Рід літературний), що характеризується розповідно-описовою (епічною) формою, широтою зображення подій і характерів.

1) Героїчний нар. епос, епічна творчість взагалі беруть початок у фольклорі докласового сусп-ва. Найдавніші її форми — міф, казка, легенда, сказання. До архаїчного Е. належать шумерські перекази про Гільгамеша, карело-фін. епічні руни, нартські сказання осетинів і абхазців, якут. олонхо, давньогруз. легенди про Амірані, перекази північноамер. індіанців про Гайавату та ін. Міфол. Е. відобразив первісні уявлення про світобудову, перші здобутки людини в освоєнні природи (відкриття вогню, початки землеробства, винайдення знарядь праці тощо). З ранньої героїчної епіки виник "класичний" Е. — великі поеми-епопеї, що склалися, зокрема, в Старод. Греції та Індії в часи зародження рабовласн. суспільства: "Іліада", "Одіссея", "Махабгарата", "Рамаяна". Якщо в архаїчному Е. героїка виступає в казково-міфол. формі, то в класич. епопеях минуле народу відтворюється через зображення істор. подій і видатних героїв (напр., Троянської війни в "Іліаді"). К. Маркс відзначав, що Е. у своїй класич. формі є цілою епохою у світовій історії культури (див. Маркс К і Енгельс Ф. Тв., т. 12, с. 692).

До класич. форм Е. належать і пам'ятки героїчної епіки пізнішого часу, епічні цикли, що склалися в умовах раннього західноєвроп. феодалізму: ірл. саги, англосаксонська поема "Беовульф", нім. "Пісня про Нібелунгів", а також форми епопеї, що виникли у тюрко-монгольських народів у часи кочівництва: тібето-монг. "Гесеріада", кирг. епос "Манас", калм. — "Джангар", епос узб., казах., каракалп. та ін. тюркомовних народів "Алпамиш". Високим рівнем нац. свідомості, патріотич. пафосом пройняті пам'ятки Е. епохи феодалізму, коли відбувалося формування народностей і держав: рос. билини, болг. і серб. юнацькі пісні, вірм. Е. "Давид Сасунський", франц. "Пісня про Роланда", ісп. "Пісня про мого Сіда". В цих творах виявляється глибокий інтерес до істор. долі народу, подається поетична концепція нар. життя в минулому. У видатному героїко-епіч. творі л-ри Київ. Русі "Слово о полку Ігоревім" з великою худож. силою втілено патріотичну ідею єдності Руської землі. "Слово", створене невід. автором на основі народноепіч. традиції, належить до найпізнішого істор. типу Е., який виник у результаті поєднання фольклор. Е. з індивід, творчістю поета ("Витязь в тигровій шкурі" Шота Руставелі, "Шахнаме" Фірдоусі, "Лейлі і Меджнун" Нізамі).

Героїчний Е. укр. народу — думи та історичні пісні, що виникли приблизно в серед. 15 ст. в умовах розгортання боротьби проти татаро-тур., а потім польс.-шляхет. загарбників. Високий патріотизм, мужність, вірність козацькому побратимству оспівуються в найдавніших думах "Козак Голота", "Самійло Кішка", "Маруся Богуславка". "Втеча трьох братів із города Азова". В думах і піснях періоду визвольної війни 1648 — 54 pp. ("Хмельницький та Бараб.ш", "Перемога під Корсунем") прославляються перемоги сел.-козац. війська над шляхтою, героїзм народних полководців, дружба укр. і рос. народів. Виконувались думи сліпими кобзарями (бандуристами) речитативом у супроводі кобзи (бандури). Ідеї, образи, поетику нар. героїчного Е. використовували в своїх творах К. Рилєєв, Т. Шевченко, Є. Гребінка, М. Гоголь, М. Старицький, І. Франко, П. Тичина, О. Довженко, А. Малишко.

2) Європ. середньовічний рицарський роман і романічна поема на Сході були перехідними від героїчного Е. до роману — епічної творчості нового типу. Гол. особливостями сучасного епічного твору є зображення зовнішніх щодо автора подій, об'єктивно-оповідна форма відтворення життя, розкриття характерів через дії і вчинки героїв з детальним мотивуванням. Е. передбачає повний, цілісний, багатогранний показ дійсності. Цьому сприяє широко розгалужений сюжет, в якому численні дійові особи зображуються у конкретно визначеному сусп. середовищі, на тлі важливих істор. подій, серед побут. реалій; водночас розкриваються внутр. світ, психол. конфлікти героїв. Події викладаються від імені реального чи умовного оповідача; сюжетна дія розгортається в минулому часі. Епічна творчість має своєрідну систему мовно-худож. засобів, де зображувально-пластичні елементи переважають над емоційно-експресивними. Численні композиційні прийоми і форми викладу (розповідь, опис, діалог і монолог, авторські відступи тощо) синтезуються в різних худож. структурах, взаємодіють з ліричними і драм. елементами, утворюючи багатоманітні жанрові (видові) форми Е.

Сучас. Е. має систему жанрів, яка безперервно збагачується і вдосконалюється в процесі літ. розвитку. Є прозові і віршовані форми Е. Залежно від масштабності охоплення подій і людських характерів розрізняють великі, середні і малі епічні жанри. До великих форм Е. належить роман — найбільш уживана епічна форма нового часу. Він розквітнув у 19 ст. — романи Л. Толстого, Ф. Достоєвського, Панаса Мирного, І. Франка, М. Горького, Ч. Діккенса, У. Теккерея, О. Бальзака, Е. Золя. У 20 ст. цей жанр набув дальшого розвитку у творчості зарубіжних (Т. Манна, А. Франса, Дж. Голсуорсі, Р. Роллана, В. Фолкнера, Е. Хемінгуея та ін.) і радянських письменників (О. Толстого, М. Шолохова, А. Головка, О. Гончара, Григорія Тютюнника, Ч. Айтматова, Ф. Абрамова, Й. Авіжюса, В. Бикова, І. Мележа та ін.). Монументальний, широкомасштабний твір, у якому становлення характерів відбувається на широкому нац.-істор. тлі у зв'язку з важливими подіями сусп. життя, називають романом-епопеєю ("Війна і мир" Л. Толстого, "Велика рідня" М. Стельмаха). До середніх форм Е. належить повість — твір, у якому змальовується історія життя однієї людини в зіткненні з долями ін. людей. Повість посідає одне з провідних місць в укр. класичній л-рі 19 — поч. 20 ст. ("Маруся" Г. Квітки-Основ'яненка. 1834; "Інститутка" Марка Вовчка, 1859; "Микола Джеря" І. Нечуя-Левицького, 1878; "Борислав сміється" І. Франка, 1884; "Fata morgana" M. Коцюбинського, 1904 — 10) і в рад. л-рі (твори А. Головка, П. Панча, О. Гончара, В. Земляка, Р. Федоріва, Б. Харчука, Р. Іваничука, І. Чендея, Є. Гуцала, В. Шевчука). Малі форми Е. — оповідання, новела — твори, сюжетна дія яких обмежується переважно одним чи кількома епізодами з життя гол. героїв. У свій час новела (напр., кн. новел "Декамерон" Дж. Боккаччо) передувала появі роману й повісті. Серед видатних представників зарубіж. новелістики — П. Меріме, Гі де Мопассан, О. Генрі, Джек Лондон, К. Чапек, Е. Колдуелл; рос. — І. Тургенєв, А. Чехов, О. Купрін, І. Бунін, В. Короленко, І. Бабель, А. Платонов, В. Шукшин; на Україні — М. Коцюбинський, В. Стефаник, Марко Черемшина, В. Винниченко, Г. Косинка, А. Головко, І. Сенченко, Ю. Яновський, М. Хвильовий, Остап Вишня, Григір Тютюнник, Є. Гуцало, І. Чендей та ін. Особливою формою оповідної л-ри є нарис — опис реальних подій, фактів. Окр. групу становлять жанри, в яких поєднуються суто епічні форми з ліричними і ліро-епічними.

■ Літ.: Маркс К. і Енгельс Ф. Про мистецтво. К., 1978; Белецкий А. И. Судьбы большой эпической формы в русской литературе XIX — XX веков. "Наукові записки Київського університету", 1948, т. 7, в. 3. Філологічний збірник, № 2; Рильський М. Героїчний епос українського народу. К., 1955; Пропп В. Я. Русский героический эпос. М., 1958; Цапенко І. Питання розвитку героїчного епосу східних слов'ян. К., 1959; Жирмунский В. М. Народный героический эпос. М. — Л., 1962; Мелетинский Е. М. Происхождение героического эпоса. М., 1963; Текстологическое изучения эпоса. М., 1971. Див. також ■ Літ. до ст. Думи.

В. П. Іванисенко.