епітет
епі́тет
• епітет
(грец. επίθετον — додаток)
- образне означення, влучна характеристика особи, предмета або явища, яка підкреслює їх суттєву ознаку, дає ідейно-емоційну оцінку. Термін з'явився в античні часи і спочатку охоплював два поняття: означення (Е. необхідний) і власне Е. (Е. прикрашальний). Тепер термін зберіг лише друге з цих значень, що збагатилося розумінням Е. як змістового, образотворчого явища, а не тільки декоративно-прикрашального засобу.
Розрізняють Е. логічні, які вказують на заг. ознаки (солодкий сік), і Е.-тропи, що мають переносне значення (солодкий голос). Проте поділ цей умовний, оскільки в худож. контексті всяке логічне означення може стати образним. У нар. поетичній творчості переважно вживаються постійні Е.-означення, які незмінно поєднуються з тим чи іншим словом (коник вороненький, вітер буйний). Є Е., які, виділяючи певну ознаку, переносять на предмет нову якість, — т. з. метафоричні Е. ("І небо невмите, і заспані хвилі", "зелені серцем"). Відомі Е. гіперболічні ("огненне море"), Е.-літоти ("Ой ти, дівчино, з горі х а з є р н я"), оксюморонні ("чорна райдуга"), іронічні ("отам-то милостиві ми"). Найчастіше Е. виступають прикметники ("жоржини сумні"), але можуть бути й іменники ("я — краплина в океані"), прислівники і дієприслівники, звороти з ними ("Гей, дзвін гуде — / Іздалеку... / Над нивами-приливами, / Купаючи мене, мов ластівку. / Я йду, іду — Зворушений. / Когось все жду — / Співаючи"). З розвитком поетич. мислення з'являються нові форми творення Е.: напр., Е. стають присвійні прикметники-неологізми (Київ — "арсенальний, софійний мій та й комп'ютерний відтепер!"), прикметники, що означають по батькові ("Хата Стріхівна"), словесні новотвори — поєднання Е. і означуваного ним слова ("сонцетанець", "бабусонечко", "доларозвірі". ■ Літ.: Томашевский Б. В. Стилистика и стихосложение. Л., 1959; Жирмунский В. М. К вопросу об эпитете. В кн.: Жирмунский В. М. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. Избранные труды. Л., 1977; Горбачевич К. С., Хабло Е. П. Словарь эпитетов русского литературного языка. Л., 1979; Лободанов А. П. К исторической теории эпитета (античность и средневековье). "Известия АН СССР", 1984, т. 43, № 3.К. П. Фролова.
Значення в інших словниках
- епітет — епі́тет іменник чоловічого роду Орфографічний словник української мови
- епітет — (гр. epiteton — прикладка) троп, обpазне означення, пеpеважно метафоpичного хаpактеpу: щасливі береги, демон огнеокий, весна — царівна, слова ніжносяйні, медові уста (О. Олесь). Словник стилістичних термінів
- епітет — (до чого) означення, характеристика; (образливий) у. докладка, прикладка. Словник синонімів Караванського
- епітет — [еип’ітеит] -та, м. (на) -т'і, мн. -тие, -т'іў Орфоепічний словник української мови
- епітет — -а, ч. Художнє означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії. || Слово або вираз, яким називають, характеризують кого-, що-небудь, перев. з негативного боку. Великий тлумачний словник сучасної мови
- епітет — Прикладка Словник чужослів Павло Штепа
- епітет — епі́тет (від грец. έπίθετον – прикладка, прізвисько) художнє означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії. Один з основних тропів мови. Словник іншомовних слів Мельничука
- епітет — Художнє означення, що виділяє в зображуваному якусь характерну рису чи ознаку, індивідуалізує та викликає певне ставлення до нього. Універсальний словник-енциклопедія
- епітет — Епі́тет, -та; епі́тети, -тів Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
- епітет — ЕПІ́ТЕТ, а, ч. Художнє означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії. Образні засоби твору ["Платон Кречет"] — метафори і епітети — надають мові Ліди ліричного відтінку і допомагають передати її настрій (Укр. Словник української мови в 11 томах