лексика

ле́ксика

• лексика

(від грец. λεξικός — словесний, словниковий)

- сукупність слів будь-якої мови чи діалекту, її словниковий запас, а також певні шари словникового складу мови (напр., книжна Л., розмовна Л., спеціальна Л.). За частотою вживаності розрізняють активний і пасивний фонд Л. Виділяють слова: повнозначні — це назви реальних чи уявлюваних людиною предметів, подій, явищ природи і сусп. життя (гай, товариш, добрий, працювати, сім, далеко), службові — виражають різні відношення між повнозначними словами у словосполученні та реченні (на, при, за і т. д.); вигуки, що виражають різні людські почуття, не називаючи їх (агов, ах, ох тощо).

У мові існують слова однозначні, серед них числівники, найменування деяких рослин і тварин, більшість наук., тех. та ін. термінів. Чимало слів, крім осн. значення, набувають у процесі розвитку мови додаткових і стають багатозначними (див. Багатозначність). Їх зміст розкривається в контексті: "Тремтяча рука довго не могла попасти ключем у дірку, щоб відімкнути двері" (І. Франко); "А журавлі летять собі на той бік ключами" (Т. Шевченко). У мовленні слова вживаються не тільки в своєму прямому значенні, а й у переносному, особливо в худож. л-рі (метафора, метонімія, синекдоха): "Вітер по траві ступає" (П. Тичина).   На основі співвідношення лексичних значень слів у мові виділяють синоніми, антоніми, омоніми і пароніми. За стиліст. ознаками Л. будь-якої мови дуже неоднорідна. Найбільше в ній загальновживаних слів. Вони стилістично нейтральні і без будь-якого обмеження вживаються в усіх структурно-функціональних стилях мови — розмовно-побут., наук., публіцист., інформ., стилях худож. л-ри, в усному і писемному різновидах літ. мови. До них належать назви предметів і явищ навколишньої дійсності — родинних стосунків, явищ природи, рослин, тварин, будівель та їх частин, одягу, взуття, їжі, елементарних знарядь і процесів праці, людських почуттів, понять культури тощо. Серед загальновживаної виділяється Л. побутова (означає назви різних речей повсякденного побуту). В ній у 20 ст. відбулися значні зміни, з активного ужитку вийшло багато слів, пов'язаних з старим побутом (заговини, очіпок, сіряк, свитка, затірка, грабарка) і стали загальновживаними такі слова, як радіо, телевізор, електроплита, транзистор, пилосос, газета та ін., що є наслідком наук.-тех. прогресу.   Другу велику групу слів становить професійно-виробнича Л., до якої належать назви знарядь, матеріалів і процесів виробн. сфери. Ця Л. теж інтенсивно змінюється і активно збагачується. У словниковому складі виділяється і наукова Л. — слова, поширені у наук. мові (дослідження, метод, категорія, алгоритм). Важливим компонентом сучас. Л., зокрема наук. стилю, є терміни. Найсуттєвіша їхня особливість — однозначність у тій галузі людських знань, у якій вони вживаються. Є терміни, поширені в багатьох спец. галузях (аналіз, синтез, аналогія, реакція, функція), а є закріплені за певною галуззю наукових чи ін. знань, вони виступають як частина професійної лексики.   У худож. л-рі використовуються усі наявні лексичні ресурси мови. Проте існує ряд слів, поширених лише в худож. л-рі, переважно в її поет. жанрі, та нар. творчості (блакить, багряний, жура, зело, зоріти, лада, осяйний, розмай та ін.). Є слова, що функціонують переважно в усному мовленні, інші — в писемному різновиді літ. мови. На цій основі виділяють Л. книжну (велич, доблесть, знамено та ін.) і розмовну (братва, балакун, добряк, дідуган). Цей поділ певною мірою умовний, оскільки чіткої межі між розмовною і книжною Л., як і між загальновживаною та співвіднесеною з окр. функціональними стилями, практично не існує. За своїм походженням словниковий склад кожної мови неоднаковий. В укр. мові корінними є слова, успадковані через давньоруську мову ще з спільнослов'янської, серед них і давньоіндоєвропейські (день, трава, мати, брат), а також слова, що виникли в давньоруській і від неї успадковані укр. мовою (білка, коромисло, ківш, урожай, сорок), та слова власне українські, тобто такі, що з'явились уже в період її самост. розвитку (відмінник, лелека, мрія, свідомість, вибагливий, гарний, кмітливий, баритися, міркувати і т. д.). Постійним і важливим джерелом поповнення словникового складу укр. мови є діалектна Л. (див. Діалект). Приблизно 10 відсотків лексичних запозичень з грец., лат., старослов'ян., англ., франц., нім., тюркських мов тощо — це наслідок безпосередніх чи опосередкованих, зумовлених сусп. розвитком, контактів укр. мови з ін. мовами на різних етапах розвитку. Іншомовні слова засвоюються в укр. мові відповідно до її фонет. і грам. системи. Чимало з них поширені в багатьох мовах, отже, вони виступають як інтернаціоналізми (комуна, гімн, політика, прогрес, театр і т. д.).   Л., що становить найбільш відкриту систему мови, постійно поповнюється неологізмами (атомник, біоніка, конверсія, комп'ютер). Окремі ж слова зникають з активного вжитку, переходять в архаїзми (рало, коногон, перст, ректи тощо). Проте в худож. л-рі вони часто використовуються як засіб створення урочистості або іронії, гумор. ефекту: "Вставай, хто серцем кучерявий! Нова республіко, гряди!" (П. Тичина), "Люди добрі, пожалійте Бідолашного піїту   , що від горя, від наруги За слізьми не бачить світу" (В. Самійленко). За допомогою Л. письменники індивідуалізують мову своїх персонажів, використовуючи іноді діалектизми чи арготизми (див. Арго). Л. називають також словниковий склад творів певного автора чи якогось твору.   ■ Літ.: Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія. К., 1973.М. А. Жовтобрюх.