міф

• міф

(грец. μυθος — переказ)

1) Оповідання про богів, духів, надприродні сили, про першопредків, героїв, які брали участь у створенні самого світу, його елементів як природних, так і культурних.

2) Витвір наївної віри, духовне похідне первісного колективу людей у намаганні пояснити світ, явища і процеси, що в ньому відбуваються, принципи світобудови, людського і природного буття; осмислення узагальнень, які, на відміну від наук. абстракцій, мають конкретний, чуттєвий, антропоморфний характер і вигляд. Первісний колектив породжує і зберігає ці узагальнення у вигляді живих істот, людських інтелектуальних, біол. особливостей, поєднаних з природними силами. Так, давні боги — надістоти, в яких людське синтезується з надлюдським. Проте, поряд з антропоморф. образами (типу грец. Олімпу, іудейського Яхве і т. п.), міфол. свідомість оперує образами природи (рослинними чи тваринними), у яких власна біол. структура доповнюється певними людськими рисами (кінь розмовляє, дерево є людиною за походженням і т. п.). У простір цієї свідомості входять і предмети (сокира, ніж), продукти людської праці (хліб, вино і т. д.), а також інтелект. надбання людини (букви, числа, геометр. фігури). Ці образи мають тривку структуру, чіткий набір певних рис, ознак, характеристик, які протягом тисячоліть зберігаються у колект. пам'яті. Тривкість міфол. структур — від пост. сюжетів до пост. епітетів — пояснюється їхньою функціональною роллю у первісному колективі, де людський досвід зосереджується переважно в міфах (вони визначають спосіб мислення, поведінку тодішньої людини). Міфол. уявлення-узагальнення накладаються на архаїчну свідомість і визначають її орієнтацію у світі. В умовах дописемної цивілізації така соціальна функція міфу здійснювалася за допомогою обрядовості та ритуалів. Завдяки цьому міфи залишалися в колект. пам'яті. Першоіснування етносів, як правило, супроводжують різноорієнтовані, але досить розвинуті міфол. системи. З розвитком людства поступово виокремлюються релігія, мист-во, л-ра, наука і т. д. Саме М. стоїть біля джерел мист-ва слова. Міфол. уявленням і сюжетам належить важливе місце у фольклор. традиції народів. Міфол. мотиви відіграли значну роль у генезі літ. сюжетів, а теми, образи, персонажі використовуються і переосмислюються в л-рі майже протягом усієї її історії. З М. творилася казка (напр., казки про тварин дуже близькі до певного типу міфів), але казку сприймали як плід фантазії, а до М. ставилися як до абсолют. реальності. М. відрізнявся і від легенди — вона має у своїй основі певні істор. події та особи. Універсальний характер М., його здатність охопити всю світобудову зберігають релігія та л-ра. У л-рі певною мірою відбувається письмове закріплення М., але цілком це зробити неможливо, зважаючи як на усний характер, так і на його нерозривний зв'язок з обрядовістю, що оперує не лише усним словом, а й ін. засобами (жестом, мімікою, танцем тощо). Багато естет., композиц., жанрових особливостей раннього розвитку л-ри пояснюється саме спробою зберегти тисячолітні міфол. процеси. В л-рі всіх епох можна виявити антропоморфні образи, міфол. "ландшафти" світу, що закарбувалися в людській пам'яті.

Відлунням міфол. традиції наповнена, напр., антична література. Гомерівський епос, грец. трагедія, грец.ка і рим. лірика — все це похідні від антично-середземномор. міфу. Таким же "записом" М. — тільки вже монотеїстичного — постає Старий Завіт (див. Біблія). В гомерів. епосі поряд з історією богів з'являється й історія людства. Грец. трагедія, поряд з М., зображує істор. діяння людини в її глибинному, пост. конфлікті з Олімпом. Міфи про Христа дуже відрізняються від попередніх М. — тут людина мала визначити свій життєвий орієнтир шляхом вільного вибору, а не під пресом колект. свідомості. Цей т. з. М. другого покоління з усією своєю інтелект. та етич. енергією входить у тогочасну л-ру, а після занепаду поганства заволодіває європ. літ. процесом — від раннього Середньовіччя до епохи бароко включно. Фабула Христа стає світоглядним першопідгрунтям цього процесу. В новоєвроп. л-рі, починаючи з В. Шекспіра, органічно співіснують міфол. образ з художнім. Конкретність і глибина першого відповідала естет. устремлінням другого, що сприяло повнішому відображенню життєвої реальності. Європ. романтизм високо оцінив худож. можливості М. і звернувся до фольклору як джерела розмаїтих міфореліктів. Він викликав інтерес до фольклору, з якого л-ра черпала міфол. сюжети. Становлення європ. реалізму з його високою культурою психологізму наштовхнулося на таємниці індивід. свідомості, на ті її механізми й дії, які в умовах архаїчноколект. існування призводили до міфотворення. Цим і пояснюється та обставина, що західноєвроп. реаліст. проза від Стендаля й Г. Флобера до Т. Манна насичена міфол. реліктами. У кін. 19 — на поч. 20 ст., в умовах усеєвропейського спалаху неоромантизму і появи психологізованих зразків реаліст. письма, має місце справжній вибух і наук., і худож. М. Дедалі зростаючий інтерес до М. стимулювала естет. опозиція бурж. цивілізації з її відчуженістю і підкресленим раціоналізмом. Мист. авангардові міф з його колективіст. пафосом та ірраціональними парадоксами видавався ефективною противагою. Європ. символізм від С. Малларме і С. Георге до В'яч. Іванова та О. Блока створює велику містифіковану "міфологію", в основі якої лежить спроба худож. оформлення т. з. символу-першоміфу (звідси прихований смисл символічних творів і концепцій). Наступний розвиток світ. поезії пішов саме в напрямку, вказаному символізмом, перетворивши сучас. поета на невтомного шукача, дослідника давніх і нових міфів, розшифровуючи які він намагається віднайти першооснову світу. Сучасна проза (починаючи з роману "Улісс" Дж. Джойса) також накладає М. на панораму минулого і нинішнього світу, намагаючись тим самим прояснити процес світ. розвитку (латиноамер. роман 60 — 70-х pp. 20 ст. тощо). Міф в укр. л-рі від найдавніших її часів становить надзвичайно важливий і водночас складний компонент її заг. худож. системи. Ця складність зумовлена тим, що від самої появи укр. л-ри в ній відбувається інтенсивна взаємодія трьох великих напрямів міфотворчості: слов'янсько-автохтонного, вибудованого на індоєвроп. та праслов'ян. міфологічних моделях світу; християнського (або точніше — міфу про Христа) і античного. На різних етапах розвитку укр. л-ри той чи той міф стає її естет.-світоглядною домінантою при збереженні певного значення інших напрямів світового міфол. творення.

Давньоукр. усна словесність, яка збереглася переважно у вигляді фрагментів, у т. ч. фольклорних, вочевидь вибудована на тисячолітніх міфол. схемах природного й людського світу, що виникли ще на найдавніших стадіях індоєвроп., а згодом і праслов'ян. розвитку. Прийняття християнства державою Рюриковичів означало визнання переваги в царині письменства саме міфу про Христа як онтол. та естет. основи цього письменства, абсолют. панування в ньому ветхо- і новозавіт. моделей світу. Вся жанрово розмаїта київськоруська конфесійна словесність послідовно орієнтована саме на ці моделі, ретельно їх відтворює у своєрідному поєднанні з місцевим сусп.-істор. життям. Водночас навіть найбільш ортодоксальні жанри київ. христ. словесності, хай у прихованому вигляді, але зберігають окр. елементи дохрист. міфу (зокрема, у своєму відтворенні часу та простору). Ще насиченіший реліктами дохрист. уявлень давньоукр. літопис, в духовній структурі якого в прихованій і відкритій формі наявні певні ходи міфол. мислення архаїчного гатунку. Інтенсивний відгомін цих уявлень помітний також у "Слові о полку Ігоревім", яке буквально резонує тими чи тими компонентами індоєвроп. та праслов'ян. міфу. В письменстві України-Русі має місце і очевидна рецепція античного міфу, здійснена при посередництві візант. культури, яка, за всієї тотальної християнізації, твердо зберігала пам'ять про свої античні витоки.

В драм. істор. умовах 2-ї пол. 16 — 1-ї пол. 18 ст., позначених героїчними поривами нац. культури до самовизначення в загальноєвроп. контексті, у безперервному конфлікті з істор. силами, які ставили під сумнів саме буття укр. народу та його державність, христ. міф і міф античний стають найбільш ефективними світоглядними знаряддями укр. л-ри в її боротьбі за це самовизначення. Міф про Христа в укр. красному письменстві та філос.-політ. думці доби бароко стає першоосновою ідеального світу окр. людської душі і всього істор. буття. Це знайшло своє худож. та загальносвітоглядне втілення в творчості Григорія Сковороди. Антич. міф в укр. бароковій л-рі відіграє хоч і вельми поважну, та все ж допоміжну роль як знак повноправного входження цієї л-ри до європ. середземномор. культури, а також як невичерпне джерело сюжетів пед.-дидактичного змісту і призначення.

З "Енеїди" І. Котляревського антич. міф втрачає в укр. л-рі свій авторитарний характер і стає предметом суто худож. зображення. Зберігаючи антропоніміку і сюжетику антич. міфу, письменник у своїй травестії водночас поєднує його з укр. нар.-побутовим матеріалом, чим здійснює історичнр необхідний перехід укр. л-ри від бароко до передреаліст. естетики.

В епоху романтизму з його глибокими фольклор. вподобаннями в укр. л-рі з надзвичайною естет. енергією поновлюються ті чи ті основоположні моделі слов'ян. міфології, які віднині становлять чи не гол. тло романт. характерів у їхній взаємодії з навколишнім світом. Харків. романтики, гоголівська проза як рос. інобуття новоукр. культури і, нарешті, Шевченків "Кобзар" через свої фольклорні інтереси заглядають у найглибші шари дохрист. міфол. творення. При цьому поганський міф у його пізньоіндоєвроп., загальнослов'ян. та укр.-фольклор. редакціях стає не тільки предметом специфіч. естет. замилування, а і способом творення худож.-поет. образу, що з особливою силою відчутно в поетиці молодого Т. Шевченка. Христ. міф вповні зберігає своє значення в укр. л-рі 19 ст., але постає вже в прихованій або перетвореній формі, ніби розчиняючись у представленому цією л-рою соціально-життєвому матеріалі з його обов'язковими картинами страждання і покути (поеми "Відьма", "Москалева криниця" Т. Шевченка). Народницька проза 2-ї пол. 19 ст. майстерно поєднує приховані форми христ. міфу і певні сюжети поган. міфології, зокрема, ті, що пов'язані з картиною або цілком ідилічного, або катастроф. стану світу (епізоди зі снами Миколи і Нимидори в повісті "Микола Джеря" І. Нечуя-Левицького). Упродовж цього століття діячі української культури від М. Цертелєва і М. Максимовича до численної плеяди фольклористів (П. Чубинський, О. Потебня, М. Сумцов, В. Шухевич, І. Франко та ін.) збирають і систематизують величезний фольклор. матеріал, який містив неозорий міфологічний матеріал. Ця обставина надзвичайно сприяла укр. л-рі в худож.-естет. освоєнні міфу в усіх його різновидах, особливо на поч. 20 ст.

Інтенсивно шукаючи нових шляхів худож. розвитку, л-ра звертається до слов'ян., христ. і почасти античного міфів у своїх побудовах універсальної картини нашого світу. Драма-феєрія "Лісова пісня" Лесі Українки, геніально перетворюючи волинську гілку укр. фольклору і відповідно слов'ян. міфу, подає саме таку картину з її нерівновагою людини і косміч. гармонії. Повість "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського — також своєрідне поєднання гуцульських реліктів слов'ян. міфу і наскрізь цивілізованої свідомості, спраглої втраченої цілісності світу. І, нарешті, "Сонячні кларнети" П. Тичини постають як унікальне естет. перетворення міфол. картин світу, відмічених саме такою рівновагою і цілісністю. Укр. л-ра т. з. рад. періоду, позбавлена можливостей нормального розгортання своїх худож. інтенцій, усе ж таки тяжіла до естет. використання тих чи тих міфів — переважно слов'ян. (повість "Самотній вовк" В. Дрозда), антич. (поема "Прометей" А. Малишка), а з часом (за певного послаблення ідеол. цензури у 80-х pp.) і християнського. Унікальним явищем в укр. л-рі 20 ст. постає грандіозна художня реконструкція слов'янського — навіть праслов'ян. та індоєвроп. — міфу в творчості Б. І. Антонича та християнського — у В. Барки, позначена надзвичайною світоглядною глибиною та очевидною естет. завершеністю.

Водночас укр. л-ру заповнили стереотипи масової неоміфології 20 ст. — певні ідеол. побудови, які в умовах комуністичного тоталітаризму, суцільного примусу набули міфол. колективістського характеру. Ці стереотипи визначали заг. художню структуру багатьох творів, які під знаком комуністичної догми конструювали певний "ідеальний" світ, ніби паралельний чи навіть альтернативний реальному. Особливий інтерес для розуміння історії укр. л-ри 2-ї пол. 20 ст. становить картина доволі повільної, але неухильної ерозії "міфів" цього століття та їх таке ж повільне витіснення міфами традиційного типу (скажімо, шлях прози О. Гончара від "Прапороносців" до "Собору"). Іл. на окр. арк., с. 384 — 385.

♦ Вид.: Кун М. А. Легенди і міфи стародавньої Греції. К., 1967; Антична література. Хрестоматія. К., 1968; Мифы народов мира, т. 1 — 2. М., 1980 — 82; На ріках вавілонських. К., 1991.

■ Літ.: Костомаров Н. И. Славянская мифология. К., 1847; Леви-Брюль Л. Первобытное мышление. М., 1930; Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки. Л., 1946; Пропп В. Я. Морфология сказки. М., 1969; Носова Г. А. Язычество в православии. М., 1975; Іванов В'яч. Вс. Найдавніші форми людської культури та їх відображення у первісному мистецтві. "Всесвіт", 1976, № 6; Мелеткнский Е. М. Поэтика мифа. М., 1976; Топоров В. М. "Світове дерево": універсальний образ міфопоетичної свідомості. "Всесвіт", 1977, № 6; Мелетинський Є. М. Що ж таке міф? "Всесвіт", 1977, № 10; Парандовський ЯМіфологія. К., 1977; Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. М., 1982; Словник античної міфології. К., 1985; Ігнатенко М. А. Різні типи міфів — різні типи світовідчуття. В кн.: Ігнатенко М. А. Генезис сучасного художнього мислення. К., 1986; Фрэзер Дж. Фольклор в Ветхом Завете. М., 1986; Золотослов. К., 1988; Афанасьев А. Н. Происхождение мифа. Метод и средства его изучения. В кн.: Слов'янська фольклористика. К., 1988; Підлісна Г. Н. Світ античної літератури. К., 1989; Тайлор Э. Б. Первобытная культура. М., 1989; Мифологический словарь. М., 1990; Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси. К., 1990; Борисюк Т. Фольклор і міфологія в "Лісовій пісні" Лесі Українки. "Народна творчість та етнографія", 1991, № 2; Іванченко М. Дивосвіт прадавніх слов'ян. К., 1991; Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз укр. міфології. К., 1992; Митрополит Іларіон. Дохрист. вірування укр. народу. К., 1992; Плачинда С. П. Словник давньоукр. міфології. К., 1993.

В. Л. Скуратівський.