безкраїй

БЕЗКРА́ЇЙ, я, є.

1. Який не має видимих меж; безмежний, безконечний.

Горе нам! Невольникам і сиротам, В степу безкраїм за Уралом (Т. Шевченко);

А за Дніпром очі тонуть в безкраїй далечі (І. Нечуй-Левицький);

Широка й безкрая долина зачорніла поміж пологими горами (М. Коцюбинський);

Широку долину заповнювала безкрая вода (Ю. Яновський);

Потім потяглися підводи, безкраї валки обабіч (І. Багряний);

Вітчизна вся безкрая Підводиться, зростає, розцвітає (П. Дорошко);

Прослалася дорога – вся в снігах, і простори – горбаті і безкраї (В. Стус);

// Нічим не обмежений.

Наче сп'янілий від нових безкраїх можливостей, Вася хотів швидше усе побачити (О. Гончар).

2. перен. Надзвичайно сильний, глибокий (про почуття).

Мені те кохання безкрає Розшарпало серце давно (Леся Українка);

Як передать журбу безкраю, що закувала серце в лід! (В. Сосюра);

Спасибі народу за щастя безкрає, За радість учитись, трудитись і жить!.. (В. Бичко).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me