виковувати

ВИКО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́КУВАТИ, рідко ВИ́КУТИ, ую, уєш, док., що.

1. Виробляти що-небудь із металу способом кування.

Викував коваль ще більшу булаву (з казки);

Ковалі Гриценки – мовчуни. Удвох з братом за вік викували більше підків, ніж сказали слів (Ю. Мушкетик);

* Образно. Прудкими іскрами, летючими зірками, палкими блискавицями, мечами хотіла б я вас виковать [викувати], слова! (Леся Українка);

* У порівн. Заговорив [Ярошенко] твердо, мов виковував з криці кожне слово (В. Речмедін).

2. перен. Посилено, наполегливо створювати, виробляти і т. ін. що-небудь міцне, стійке.

Нас ворог випробовує: Чи є ще дух одбою? Та боротьба ж виковує характери до бою (П. Тичина);

Задумується журлива мати над колискою своєї дитини: яку долю викує собі той, що от-от вийде з тієї колиски в широкий світ? (Леся Українка);

// Розвивати, виховувати і т. ін. кого-, що-небудь.

Ми, прецiнь, i себе виковуємо повсякчас (Р. Федорів);

Він, плюючи на босоноге дитинство і руту-м'яту, виковує із себе людину нової формації (С. Процюк).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me