віднімати

ВІДНІМА́ТИ, ВІДІЙМА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВІДНЯ́ТИ, ВІДІЙНЯ́ТИ, відніму́, відні́меш; мин. ч. відня́в, няла́, ло́; мн. відняли́; док.

1. кого, що і без прям. дод. Забирати, відбирати кого-, що-небудь силою.

Силою не дають – силою однімають (Номис);

– Геть з моєї господи, щоб і дух твій тут не смердів, – гукала Онися до зятя. – Запрягай коні та виїжджай з Вільшаниці, бо я тобі не дам тут жити. Я тобі покажу, як однімати у сиріт шматок хліба! (І. Нечуй-Левицький);

Хлопець стрибнув до мене віднімати свою іграшку (О. Донченко);

А де ж ти діла паляницю? Чи, може, в лісі хто одняв? (Т. Шевченко);

– На мою думку, Панасе Павловичу, – кажу я йому, – найкраще в такому стані робити рішуче, твердо й жорстоко. Треба відняти в неї Діму (В. Винниченко);

Офіцери кинулись до нього, відняли зброю (Григорій Тютюнник).

2. що. Відводити, відхиляти від чого-небудь; виривати (про руку).

Піймала [Оксана] руку материну, і хоч та віднімала, а вона таки держить (Г. Квітка-Основ'яненко);

Вони [снайпери] .. не віднімали руки від курка (В. Кучер);

Відняла вона руки від личка і глянула, хто перед нею стоїть (Марко Вовчок);

Відняла [Кочубеїха] руки Мотрі від своїх колін (Б. Лепкий).

3. тільки 3 ос., що, перен., розм. Позбавляти здатності функціонувати яку-небудь частину тіла.

Хороба відняла їй ноги (І. Франко);

// безос.

Ще, як на лихо, відняло було мені праву руку – і хоч плач, ані стрічки надряпати! (М. Коцюбинський);

Болгарський цар Петро так перелякався, що йому замкнуло мову і руки та ноги відняло (Б. Лепкий).

4. тільки відніма́ти, відня́ти, що і без прям. дод. Відлічувати, відраховувати від якого-небудь числа певну кількість одиниць.

Інші вже складати й віднімати дроби навчились, а я ще й досі не збагну, що то воно таке дріб (Б. Антоненко-Давидович);

Щоб додати різницю двох чисел, можна додати зменшуване і потім відняти від'ємник (з навч. літ.);

// перен. Усувати з розповіді про що-небудь певні дані.

[Теофіл:] Нічого додати чи відняти більш не можу. Що знав, те я сказав (Леся Українка).