віднімати

ВІДНІМА́ТИ, ВІДІЙМА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВІДНЯ́ТИ, ВІДІЙНЯ́ТИ, відніму́, відні́меш; мин. ч. відня́в, няла́, ло́; мн. відняли́; док., перех.

1. у кого. Забирати, відбирати що-небудь силою.

Силою не дають — силою однімають (Номис, 1864, № 1052);

Хлопець стрибнув до мене віднімати свою іграшку (Донч., Перемога.., 1949, 17);

А де ж ти діла паляницю? Чи, може, в лісі хто одняв? (Шевч., I, 1951, 320);

Офіцери кинулись до нього, відняли зброю (Тют., Вир, 1964, 451);

// перен. Позбавляти когось певних властивостей.

— За що в мене душу віднімаєте?.. Не можу без вашої Марусі жити! (Кв.-Осн., II, 1956, 58);

Відняти надію.

◊ Відня́ти життя́ в кого — позбавити життя кого-небудь; убити.

Знов загинула душенька праведна.. Доле зненавидна, Ти за що їй життя відняла? (Граб., І, 1959, 470).

2. Відводити, відхиляти від чогось; виривати (про руки).

Піймала [Оксана] руку материну, і хоч та віднімала, а вона таки держить (Кв.-Осн., II, 1956, 464);

Вони [снайпери] .. не віднімали руки від курка (Кучер, Чорноморці, 1956, 367);

Відняла вона руки від личка і глянула, хто перед нею стоїть (Вовчок, I, 1955, 359).

3. перен., розм. Позбавляти здатності рухати частиною тіла.

Хороба відняла їй ноги (Фр., IV, 1950, 214);

// безос.

Ще як на лихо відняло було мені праву руку — і хоч плач, ані стрічки надряпати! (Коцюб., III, 1956, 159).

◊ Відніма́ти (відня́ти) мо́ву кому, в кого, перев. безос. — те саме, що Відбира́ти (відібра́ти) мо́ву ( див. відбира́ти).

А її, мов грім, побивали ті його слова, однімали в неї мову, рухи… (Гр., II, 1963, 289);

Якийсь час люди мовчки перезиралися, наче їм відняло мову (Баш, Вибр.,1948, 226).

4. мат. Від якого-небудь числа відлічувати певну кількість одиниць.

Щоб додати різницю двох чисел, можна додати зменшуване і потім відняти від’ємник (Алг., I, 1956, 10);

// перен. Усувати з розповіді про що-небудь певні дані.

[Теофіл:] Нічого додати чи відняти більш не можу. Що знав, те я сказав (Л. Укр., II, 1951, 438).