віслюк

ВІСЛЮ́К, а́, ч.

1. Те саме, що осе́л 1.

Сіра стіна. Розчепіривши негнучкі ноги, стоїть під нею віслюк (М. Коцюбинський);

Субаші, за звичаєм, велить посадовити зрадливу жону на віслюка, якому до голови прив'язують оленячі роги (П. Загребельний);

Центральною вулицею в шість рядів повзли лімузини, автобуси, вантажні машини, возики, запряжені мулами й віслюками (І. Білик);

Макуха мовчки бере каміння, передає його Щербині. Той бурмотить: – На кий чорт мені така робота? Хіба я віслюк, щоб на своєму горбу каміння таскать? (В. Чемерис);

* У порівн. – Дурень! – не витримав полковник Крічфалуші. – Ви маєте великі, як у віслюка, вуха, але чуєте ними не те, що треба (С. Скляренко).

2. лайл. Нерозумна, вперта людина.

Так і свердлить йому вуха тріскучий голос боса: “Колінз, ви нездара, віслюк” (Н. Рибак);

Натоптуватий татарин з широким лицем приставив до рота дудкою руки, кричав: – Козаки, складайте оружжя, виходьте всі у степ. Великий візир обіцяє усім свободу. – Візир – віслюк, – гукнув у відповідь тонкошиїй, вирлоокий козак Макуха, городовий козак, – і слово його осляче (Ю. Мушкетик);

// Людина, що сліпо підкоряється й служить комусь.

Тепер ще ось греки, ці нещасні віслюки Антанти... Чого їх принесло сюди? (О. Гончар).