вітерець
ВІТЕРЕ́ЦЬ, рцю́, ч.
1. Зменш. до ві́тер 1, 2.
Ранок такий-то тихий та ясний придався: ні вітерець не війне (Марко Вовчок);
В степу віяв тихий прохолодний вітерець з моря (В. Кучер);
З Гралтайських Меж іще прилетів сіверкий вітерець (М. Хвильовий);
Ніч така гарна. Вітерець з-над моря повіває (Б. Лепкий).
2. перен. Перші ознаки позитивних змін, оновлення в житті, діяльності кого-, чого-небудь.
Прийшла якась нова дичавина, і над нашою провінцією зашуміла модернізована тайга азіатщини, і тільки зрідка проривалися молоді вітерці. Тоді почала вірити, що десь живуть інші люди (М. Хвильовий).
Відбере́жний ві́тер (вітере́ць) див. ві́тер.
◇ (1) З вітерце́м (з ві́тром), зі сл. їхати, прокатати і т. ін. – на великій швидкості.
Танки мчали легко, .. з вітром (Я. Качура);
– Тату, ви ж обіцяли нас прокатати з вітерцем! – нагадує Іван (М. Стельмах);
– А приїждже товариство запросило Єльку по Дніпру прокататись з вітерцем (О. Гончар).
Значення в інших словниках
- вітерець — вітере́ць іменник чоловічого роду Орфографічний словник української мови
- вітерець — [в'ітеирец'] -рц'у, ор. -рцем, м. (на) -рц'і, р. мн. -рц'іў Орфоепічний словник української мови
- вітерець — -рцю, ч. Зменш.-пестл. до вітер. Великий тлумачний словник сучасної мови
- вітерець — див. вітер Словник синонімів Вусика
- вітерець — ві́тер у голові́ (гра́є (ві́є, сви́ще, посви́стує і т. ін.)) у кого, чиїй. Хто-небудь легковажний, несерйозний. — Ти добре прочесала жевжиків,— озвалася Майя.— Влучно сказала — жевжики! Це такі, у кого в голові вітер віє! (А. Фразеологічний словник української мови
- вітерець — Вітере́ць, вітерця́, -це́ві; -терці́, -ці́в Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
- вітерець — ВІТЕРЕ́ЦЬ, рцю, ч. Зменш.-пестл. до ві́тер. Ранок такий-то тихий та ясний придався: ні вітерець не війне (Вовчок, І, 1955, 48); В степу віяв тихий прохолодний вітерець з моря (Кучер, Чорноморці, 1956, 111). Словник української мови в 11 томах