в'ялити

В'ЯЛИ́ТИ, в'ялю́, в'я́лиш, недок., кого, що.

1. що. Позбавляти свіжості, соковитості, пружності; присушувати.

Знаю я, чого осмутнів ти, зелений гаю: б'ють тебе недосвіти, зоряниці в'ялять зимною росою (С. Васильченко);

Суховій в'ялив городину й котив хмари задушливого пилу (Ю. Яновський);

// Підсушувати на сонці, на свіжому повітрі що-небудь, роблячи запаси.

Вона вже й з кошиком, назбирає і ягоди, і листя, та .. сушить і в'ялить і на згагу, і на хрипоту (Марко Вовчок);

Сотнями барил курили вони її [рибу], солили, в'ялили або маринували (З. Тулуб);

// Позбавляти свіжості, пружності; робити зморшкуватим, кволим (про людське тіло).

Її обличчя ніби в'ялила глибока втома, на ньому де-не-де розбігалися .. тоненькі зморшки (О. Гуреїв).

2. кого, що, перен. Позбавляти жвавості, рухливості, бадьорості; робити млявим, малорухомим.

Душний день видався, сонце розпікало землю, в'ялило в'язальниць (К. Гордієнко);

Спека така, що варить, в'ялить людину, бо пашня давно вже схилила, мов п'яна, на схід голови (Г. Косинка);

// безос.

У холодку – і там парня, аж в'ялить, Бо сонечко вогнем неначе палить (Л. Глібов);

// Робити хворим, немічним.

Скаргу риба подає, .. Каже, що в'ялить і млоїть, Що хвороби їй накоїть Той чумацький самосад (Л. Первомайський);

// Доводити до виснаження, втрати фізичних і духовних сил; мучити.

[Олена:] Сумує мій милий, давно вже я це помічаю, і його печаль в'ялить мене і сушить!.. (М. Кропивницький);

// перев. у сполуч. зі сл. серце, душа. Завдавати комусь туги, горя, жалю.

Ой, дівчино, не в'яли Мого серця, не пали! (С. Руданський);

Надумалась манишку вишити Романові. Скучно сидіти в хаті без діла. Та за роботою воно й легше, не так туга в'ялить серце (І. Цюпа);

Ніяк не можу прийти до тями і не скоро, очевидно, прийду – од тягаря заборони “України в огні”. Сум і сором в'ялять мою душу (О. Довженко).