глиця

ГЛИ́ЦЯ, і, ж.

1. Листя деяких дерев у вигляді голок, шпильок; хвоя.

Аж ось здалеку зеленою глицею заманячіла ялинка (М. Коцюбинський);

Спадає голуб на ялицю, Висока сосна ронить глицю (М. Рильський);

Невелику галяву обступали старі сосни, землю встилав пружний килим глиці (О. Бердник);

* У порівн. Запалала при смереці смолова ялиця: горить моя досадонька, мов сухая глиця (Леся Українка).

2. Велика дерев'яна голка, за допомогою якої нанизують тютюн, листя капусти і т. ін.

Після закінчення томління рослини [махорки] нанизують на глиці або в'яжуть у пучки (з наук. літ.);

// Перев. дерев'яна голка, якою плетуть сіті, решета, тчуть килими і т. ін.

Глиця для ткання.

3. діал. Поперечна планка, яка що-небудь з'єднує.

Дубовий, глицями збитий стіл, і на ньому ледве блимає тріскотливий каганець (Іван Ле);

Стріхи на хатках, згодовані ще минулої зими, оголили глиці, і вони світили, мов худоба ребрами (П. Панч).

4. діал. Місток, зробл. з колод; кладка.

[Кобзар (співає):] Гей, там річка, через річку глиця – Не по однім ляху зісталась вдовиця (В. Самійленко);

Туди вів один шлях – довга, обшмульгана до блиску глиця, сточена з кількох ялинових ворин (В. Малик).

5. Те саме, що баля́сина.

Обставлена чимсь, забарикадована від вітру, обтикана стовпцями й глицями, замість тину, – хата! (І. Багряний).

6. Лінійка, що розділяє верхню і нижню основи килима під час ткання.

Глиця застосовується на двополотних ткацьких верстатах (з наук.-попул. літ.).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me