городець

ГОРОДЕ́ЦЬ, дцю́, ч., іст.

Огороджене й укріплене поселення.

Козаки ставили собі для безпеки від Татар “городці й засіки чи .. січі” в придатних місцях (М. Грушевський);

Вони побудували городець в ім'я свого найстаршого брата і назвали його Київ (О. Воропай).

ГОРО́ДЕЦЬ, дця, ч.

Зменш.-пестл. до горо́д.

Ой, насаджу я в городці чотири фасолі. Коби-м тото обробила – було би доволі (з народної пісні);

Катерина засміялася, розшукала лопату й граблі і пішла перекопувати свій городець (Л. Первомайський);

У старої Степані був клапоть присадибної землі, який вона, завівши городець, ощадно розбила на грядки (Г. Колісник).