зоріння

ЗОРІ́ННЯ, я, с., поет.

Дія і стан за знач. зорі́ти 1–4.

А коло мене лиш твоя блакитна троянда Похилила голівку [головку] і зів'яла на зорінні (В. Вовк, пер. з тв. Ф. Гарсіа Лорки);

Наповнилися очі їх зорінням, Засяяли заслуги й благодать їх цілковитим і твердим болінням (Є. Дроб'язко, пер. з тв. Данте);

– Хіба можна уявити, скажімо, Мону Лізу неусміхненою? Навіть не усмішка, а тільки натяк, зачаток усмішки, тихе зоріння її, але в тому зорінні-мерехтінні вся суть людини, безмір її внутрішнього світу... (О. Гончар).