кликати

КЛИ́КАТИ, и́чу, и́чеш, недок., кого.

1. Голосом звертатися до когось, чекаючи на відповідь, розраховуючи на те, що адресат обізветься.

Не виглядай, матусенько, В віконечко в поле. Не клич дарма татусенька: Не вернеш ніколи!.. (П. Гулак-Артемовський);

Стояв він в одному з передніх рядів лицем сюди і на мигах кликав його [Саранчука] до себе (А. Головко);

// Відповідним чином гукати (свійських птахів, тварин).

– Одчинила я курник, сипнула зерна і почала кликати курей (Панас Мирний);

Хтось тонко, пронизливо кликав коня: – Кось! Кось! Кось! (О. Донченко).

2. Голосом, жестом просити наблизитися, підійти до кого-небудь із певною метою.

Кличе мати вечеряти, а донька не чує (Т. Шевченко);

Чи буде ж то Одарка кликати на сватання? (М. Кропивницький);

– І завжди отак ви. Хоч би раз приїхали із чимсь веселим! А я, як побачила вас, так зразу й подумала, .. може, Орисю заміж віддають, з калачем кликати на весілля (А. Головко);

Навіть візирів не всіх кликали, зоставляючи перед дверима то того, то іншого (П. Загребельний);

Навіть у святкові дні, коли господарі кличуть до себе убогих на обід, він обідав сам (Ю. Винничук);

* Образно. Вдарили врочисто дзвони, кличучи святковий люд на вечорову службу (Василь Шевчук);

// що на кого, розм. Бажати комусь чого-небудь, накликати якесь нещастя.

Це було майже рівнозначно тому, що хтось став би сам кликати на себе погибель (О. Гончар);

// кого за (у) кого. Просити когось бути за кого-небудь, ким-небудь.

Як се воно так вийшло: ворогували-ворогували, – а прийшлося – Параска у куми кличе? (Панас Мирний);

[Степан:] Он як! Це чи не за старосту прийшов мене кликати? (М. Кропивницький);

– В дитячий садок кличуть за старшу няньку... – А чого, ставай, – повеселішав Чередниченко (О. Гончар);

// кого, перен. Вабити, притягати.

Грає кров у нас куманська, Кличе вільний нас простір (І. Франко);

За ними зеленіло свіже, вимите дощем село. Воно кликало парубка в свою незвично принадну глибінь (М. Стельмах).

3. до чого і з інфін. Пропонувати діяти певним чином; заклика́ти (у 2 знач.).

Бажав би віки працювать, До миру кличучи, щоб люди Людей спішили розкувать! (П. Грабовський);

Уже давно ми на порі, давно всіх кличемо: до волі! (П. Тичина);

В цьому клекоті народжувалася сила, яка кликала до звитяги (Ю. Мушкетик).

4. розм. Те саме, що назива́ти 1.

– Клич мене просто Семеном, як я тебе – Андрієм (М. Коцюбинський);

Івана кликали в селі Переламаним (В. Стефаник);

Всі ж діти кликали хлопця просто Бициком (О. Донченко);

Звертайтесь просто: Адам. Так мене хлопці кликали в інституті (В. Близнець).

(1) Кли́кати / покли́кати на суд (до су́ду) кого – виклика́ти до суду, подаючи позов на кого-небудь, обвинувачуючи кого-небудь у чомусь.

А дід співав далі про долю арештанта: Вже й до суду кличуть, зізнання складаю, А мій злісний радник усе мене лає (І. Франко);

За шовковий щасливий колос, Що під ноги неситим ліг, За примовклий дитячий голос Ми до суду кличемо їх (М. Рильський);

– Хай же тільки помре син або станеться що йому – я їх на суд покличу, у тюрму запру..! (Панас Мирний);

Наступного вечора перед полтавським судом .. постали Гапка Дмитриха, Іван Пошивайло, Хлопець, Явдоха і ще кілька колишніх свідків, які як і першого разу сказали, що нічого щодо того діла не бачили й не знають, і навіть не відають, чого їх до того суду покликали (Валерій Шевчук).