княгиня

КНЯГИ́НЯ, і, ж.

1. іст. Дружина князя (у 1, 2 знач.).

В тому господньому селі, На нашій славній Україні, – Не знаю, де вони взялись, – Приблуда князь. Була й княгиня (Т. Шевченко);

І воду рідних рік черкав Ваш спів, мій друже славний, Неначе чарівний рукав Княгині Ярославни (М. Рильський);

Князь і княгиня були вже в літах, а дітей не мали і дуже бідкалися, кому залишити маєток (Ю. Винничук).

2. іст. Жін. до князь 1, 2.

Зібралися озброєні чоловіки, переважно старі і юні. Княгиня уздовж валів ходила, перевіряючи частоколи (Б. Лепкий);

Михало привіз багаті дари княгині Ользі, мав наказ віча поговорити з нею, нагадати про укладений ряд (С. Скляренко).

3. етн. Наречена, молода.

Князь із молодою княгинею сидять високо на тому возі, а навкруги свахи, дружки, світилка з мечем і музики (П. Куліш);

– Ні, молода княгине, не піду до тебе на весілля: не подобна річ мені, старому, по весіллях гуляти (Марко Вовчок);

Серед натовпу дівчат стояла у церкві княгиня (Т. Масенко);

На весіллі почесне місце належало, як правило, молодим. Недаремно наречених величали князем та княгинею (з наук. літ.);

* У порівн. Подруги-дівчата несли труну. В їй [ній] лежала Олеся, убрана, як молода княгиня (Б. Грінченко).