кокетувати

КОКЕТУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.

1. Своєю поведінкою, манерами чи одягом неприховано намагатися сподобатися кому-небудь, зацікавити когось собою.

Панни кокетували, спідлоба поглядали на велику гарну постать Прушинського й все зачіпали його (І. Нечуй-Левицький);

– Можете взяти альбом, там є багато моїх “молодих” портретів, можете їх роздивитись, я не бороню, я ж не кокетую з вами (Леся Українка);

Наталя Павлівна кокетувала неприховано (О. Копиленко);

Вона [Паля Степанівна] кокетуючи схилила набік голову й хитро примружила вії. Відповіла дражливо й загадково (Б. Антоненко-Давидович);

– Мене звати Теодозія. Але всі кличуть Лялею. Не знаю чому, хі-хі. – Бачите, Ляля часом вміє кокетувати. Їй дуже хочеться, щоб італієць зацікався, чому її так кличуть (Ю. Винничук).

2. чим і без дод., перен. Виставляти що-небудь напоказ; хизуватися чимось.

І лекцію читав [агроном] нам, неофітам трьом, Ледь кокетуючи ученими словами (М. Рильський);

Він [режисер] різко знімає марево сентименталізму, яким намагається кокетувати дехто з учасників вистави (Ю. Мартич);

– Знаю: ти кажеш, що думаєш, не лукавиш, не кокетуєш (О. Авраменко, В. Авраменко);

* Образно. Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена .. ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає (Остап Вишня).