конячий

КОНЯ́ЧИЙ, а, е.

1. Прикм. до кінь, коня́ка; кінський.

Раптом щось дихнуло в лице мені гарячим, і перед самим своїм носом я бачу конячі голови (С. Васильченко);

– Не можу переносити запаху конячого поту (Б. Антоненко-Давидович);

Вершники вловили конячий біг, повернули на гамір бою (Іван Ле);

– З Лугу єсте? – З Лугу, – відповів йому кремезний козак із довгим копієм [списом], до якого був прив'язаний густий чорний конячий хвіст (І. Білик);

Стасьо .. попестив рукою мудрий конячий писок (Ю. Андрухович);

// Такий, як у коня.

– Волячими нервами, конячими носами не почутиш цих тонких, делікатних пахощів (І. Нечуй-Левицький);

Сам він – черговий – мав несимпатичну, конячу щелепу, білі вії й червоні (від безсоння чи від пияцтва) очі (І. Багряний);

Гайдук закрутив рукою верхні вуса й пропустив крізь зуби щось схоже на коняче іржання (М. Садовський, пер. з тв. М. Гоголя).

2. у знач. ім. коня́чі, чих, мн. Родина ссавців ряду непарнокопитих.

Родина конячих містить один нині існуючий рід – коні, а також декілька десятків вимерлих родів (з наук.-попул. літ.).