кривавити

КРИВА́ВИТИ, влю, виш; мн. крива́влять; недок.

1. тільки 3 ос. Виділяти кров, стікати кров'ю.

На лобі в нього кривавила подряпина – від скаутської патериці (Ю. Смолич);

Рука кривавила вже й через хустину (Ірина Вільде);

Шкіра почала при найменшому рухові тріскатись і кривавити (Ю. Логвин).

2. кого, нар.-поет., рідко. Бити до крові, завдавати кривавих ран.

Не забути [Наталі].., Як батька сивого взяли І шомполами у коморі Кривавили при жінці хворій (М. Рильський).

3. що. Те саме, що закрива́влювати.

З гори каміння навалив І мучився весь день, кривавив руки, Аж завалив, забив ним вхід печери (І. Франко);

– Руками кривавлю землю, а головою хіба розіб'ю я сей мур?.. (О. Кобилянська);

Землю б'є [кінь] сиру в коліно під собою, Удила піною кривавлячи густою! (М. Рильський);

А в неї під пахвою рана Кривавить пов'язку тугу (В. Бичко).

4. що, перен. Забарвлювати в червоний, багряний колір.

Хапливо йде сліпої ночі час, – Вже .. шпилі кривавить меркло пломінь (М. Старицький);

Промінь останній кривавив білу гречку (А. Головко);

Зоря, подібна до жоржини, кривавить рваних хмар кінці... (В. Сосюра).

◇ (1) Крива́вити се́рце (ду́шу) – завдавати комусь тяжких душевних мук, страждань.

[Руфін:] Я не можу ніяким словом вимовити страху, тривоги тої злої, що мов яструб кривавить, мучить, роздирає серце (Леся Українка);

Кривавить серце кволе мого брата лиха негода, роздавлює його до краю кляте ярмо народу... (Уляна Кравченко);

Хто винен, що маємо одривати вас од серця й кривавити тим зболені серця? (Д. Міщенко);

Стоїть він на колінах, немов перед іконою, перед своєю дитиною.., й кривавить душу страшними чорними здогадками (М. Матіос).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me