кувати

КУВА́ТИ¹, кую́, кує́ш, недок.

1. що і без прям. дод. Б'ючи молотом по металу (переважно розжареному) або натискаючи пресом, надавати йому потрібної форми.

За річкою коваль кує... (Марко Вовчок);

Дід Захарко був коваль, хоч я ніколи не бачив, аби він щось кував (О. Довженко);

Великі жилаві руки спокійно лежали на столі – цими руками можна добре кувати в кузні й рубатися в бою (С. Тельнюк);

// Обробляючи метал молотом або пресом, виготовляти що-небудь; виковувати (у 1 знач.).

Палили багаття вони цілу ніч, Все ясную зброю кували (Леся Українка);

Вони мовчки кують у два молоти червоні лемеші та чересла (О. Гончар);

Потрібна криця, щоб кувати мечі, наконечники для стріл та списів, пластини для лат, дріт для кольчуг (В. Малик);

Інші думи схилили його [Хюсама] сиву голову над точилом, на якому кував жіночі каблучки, браслети, серги (Р. Іваничук);

Дверi кували ювелiри. Глянь, якi тендiтнi пелюстки, грона, зiрки. Це iсторична пам'ятка (Р. Андріяшик);

* Образно. – Гарно, пане отамане, куєш слова, а чи ж так чиниш? (Ю. Мушкетик);

В мистецтві кують ключ до дверей, що між двома світами (В. Барка).

2. кого. Прибивати підкови (коневі); підковувати.

На те коня кують, щоб не спотикався (прислів'я);

Збоку при смолоскипі двоє бійців кували коня (О. Гончар);

– А ви чого тут? – Бачу: коня кують; дай, думаю, й собі підставлю ногу (Василь Шевчук);

Батьків батько – дід Трохим – був славетним ковалем, до нього йшли з багатьох сусідніх сіл кувати коней або замовляти сокири, чересла до плугів, сапи, кочерги, рогачі, шини до коліс та інше причандалля (О. Бердник).

3. що, перен. Створювати що-небудь, досягати чогось наполегливою працею, зусиллями.

Сиджу на чужині, Кую свою долю (С. Руданський);

– Долі своєї і конем не об'їдеш. – Авжеж, що не об'їду, але ж не даром кажуть, що кожний сам собі долю кує (Б. Лепкий);

У перервах між боями споминаєм своїх подруг бойових, які в умовах тилу кують разом з нами перемогу (В. Дрозд);

// кого і без прям. дод. Формувати характер, навчати, розвивати кого-небудь.

– Передав усіх [новачків] у перший взвод. Чернишеві. Хай кує (О. Гончар);

Нащо вже вiйськовi преси могутнi, але виглядає, що їм далебi важче кувати солдатикiв, нiж у цьому бiологiчному горнi виплавляти рабiв (Р. Андріяшик);

Американські університети обсаджені десятками тисяч китайських і корейських студентів, по фізичних та хімічних лабораторіях кує свої докторати дуже-таки помітна індуська еліта (О. Забужко).

4. у що, чим і без дод. Те саме, що зако́вувати 1.

Сироту Степана.., Отамана молодого, Турки-яничари ловили.., В кайдани кували (Т. Шевченко);

Ми не кували других кайданами, Чужої не нищили волі! (М. Старицький);

Беруть коваля, кують та ведуть до темниці (Н. Кобринська);

Тільки пани .. можуть міряти землю залізними ланцюгами .. Це все одно, що матір в кайдани кувати (М. Стельмах);

* Образно. Ще чулися дівчині пахощі моря і шум хвилі, а вже реальність владно кувала її в незримі кайдани (О. Бердник).

5. рідко. Те саме, що обко́вувати.

У кузні – хлопці-ковалі Вози обковують-кують... (М. Гірник);

Кувати залізом скриню;

* Образно. Душе, навіщо прикрашати прах, Де ти знайшла притулок на хвилину, Кувати золотом на хаті дах І зовні розмальовувати глину?! (Д. Павличко).

◇ (1) [Аж] вухналі́ кува́ти зуба́ми, жарт. – дуже тремтіти (від холоду, переляку і т. ін.).

– А чого ж ти зубами ухналі куєш? – Бо холодно (Б. Грінченко);

Тільки змерз чомусь, хоч і була ніч тепла, – аж вухналі кував зубами ковалисько (О. Ільченко);

– Ти чого, сякий, а не такий, на холоді вухналі куєш зубами? (М. Стельмах);

(2) Ні (не) кува́ти, ні (не) моло́ти – нічого не робити, не вживати ніяких заходів.

– А ти знаєш, що твій чоловік і досі не додав мені за вінчання три рублі .. А ось восьме літо йде, а він ні кує, ні меле (Панас Мирний);

– Звечора домовилися: удосвіта за карасями. На світ благословилося, давай я свою рибалку будити. Еге, куди там! Не кує, не меле. Муркоче собі щось під ніс, а вставати й не думає (В. Москалець);

Вже давно й строки минули, наше холопство пішло на одинадцятий рік, а вона [прабаба Ольга] ні кує ні меле (І. Білик).

КУВА́ТИ², кує́, недок., що і без прям. дод.

Видавати звуки “куку” (про зозулю).

Дзвенить птахів співами ліс І зозуля кує коло кладки (І. Франко);

Кує зозуля, подає голос одуд (Ю. Яновський);

– Він ту зозулю примусив кувати, – відповідала баба Устина. – Стільки літ мовчала, а це, як бачите... (В. Земляк);

// перен., нар.-поет. Віщувати (довгі роки, щастя і т. ін.).

Ой зозуле, зозуленько, Нащо ти кувала, Нащо ти їй довгі літа, Сто літ накувала? (Т. Шевченко);

Десь кувала ще людям щастя пізня зозуля (П. Козланюк);

Ще не встигла [зозулька] струсити із крилець втому, а вже кує: роздає здоров'я древній поліській землі й віщує довгий вік поліщукам (К. Мотрич).