либонь

ЛИБО́НЬ.

1. присл. Означає деяку непевність, сумнів у вірогідності висловлюваного; нібито.

Про Сагайдачного співали, Либонь співали і про Січ, Як в пікінери набирали, Як мандровав [мандрував] козак всю ніч (І. Котляревський);

– Сидоре... Я чув, ти женишся... Та, кажуть, либонь молода не хоче (Панас Мирний);

Про землю чутки такі химерні ходять: либонь бомага [бумага] од царя є, щоб трудящий люд землею наділяти (А. Головко);

// Уживається при логічному висновку, що випливає з певних подій чи ситуацій; мабуть.

Пісня замовкла, либонь уста у співачки зайнялися іншою роботою (Леся Українка);

// Уживається при висловленні можливості певної дії, події тощо.

– А ось я її либонь і побачу, – подумав [Павло] (Марко Вовчок);

// Уживається для підкреслення приблизності часу, певної міри і т. ін.

Зробилася скрипка гучна і півуча, Пішла із майстерні на світ; Ходила по людях, міцна і живуча, Либонь чи не сотнями літ (Я. Щоголів);

Всі почали чекати того суду, який мав бути либонь восени, як казав адвокат (М. Коцюбинський);

// Уживається при запитаннях про більш-менш вірогідні події, явища і т. ін. та при відповідях на такі запитання.

Ой либонь моя дівчинонька Та й у лісі заблудилася? (П. Чубинський);

– З ким це вона забалакалась? Либонь Прокіп Кандзюба? Таки він (М. Коцюбинський);

– Нащо́ питать! Либонь не знаєш Собачого життя мого! (Л. Глібов).

2. у знач. вставн. сл. Відповідає усім відтінкам значення прислівника.

Мені з ногою недобре, дедалі, то все, либонь, гірше робиться (Леся Українка);

Вогонь буйнішав, та пожежі, либонь, ніхто й не гасив (О. Ільченко);

Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я “Кобзаря”. А їм неначе рот зашито (Т. Шевченко);

Так і зостались у старих Марко та дівчинка Ніна. Либонь, уже років зо два з того часу минуло? (І. Микитенко).