лизнути

ЛИЗНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., кого, що і без прям. дод.

1. Однокр. до лиза́ти.

Пес дійсно ще раз лизнув Юрка по лиці і ліг собі мирно під ноги (П. Козланюк);

Одсунула [Секлета] горщик здоровенний.., помішала ложкою страву, лизнула й смакувала довго; добрий борщ! (А. Головко);

Червоні язики яскравого полум'я лизнули його одяг, руки, ноги (Д. Ткач);

Зрадів Осел, у ноги повалився, Фортуниху у рученьку лизнув (Л. Глібов);

Звичайно, Марчик .. лизнув би руку, а то потерся і об коліна й помахав облізлим хвостом (М. Хвильовий);

Семен лизнув папір, витер сірника, пихнув кілька раз... (В. Винниченко);

* Образно. Вітер сніг лизнув. Зітхнув. Зима (П. Тичина);

Дим ставав густіший і густіший. Раптом з його вихопилась червона смуга й лизнула стіну (В. Винниченко).

2. перен. Дуже мало з'їсти чого-небудь.

– Не діждеш, щоб я тобі і лизнути дав! Ні, сам поїм усе (Г. Квітка-Основ'яненко);

– Ото всього?! Та хіба ж так вареники їдять! Ото лизнула та й уже?! (Остап Вишня).

3. перен., розм., зневажл. Напитися п'яним.

Чіпка напоїв Сидора й москалів, що з ним прийшли, та на радощах і сам так лизнув, що насилу виліз з хати (Панас Мирний).