личина

ЛИЧИ́НА, и, ж.

1. Те саме, що ма́ска 1–3.

Північ, мов танцюристка в єдвабній личині, Скаче, світить очима, регоче й гуде (Леся Українка);

З Любові Федрівни спала личина, за которою вона скривала своє справжнє обличчя (Б. Лепкий);

Хороший, поза всім, хлопчина Був той Микола. Не була його веселість – та личина, Що закрива гримасу зла (М. Рильський);

Ні, не міг Васьок ніяк збагнути, чого Бородич і Фесюк пошились у вороги народу, хіба що ті кляті вороги стали такі хитрі, так спритно напинають на себе робітничу личину, що й не розпізнаєш тепер, де ворог, а де свій чоловік (Б. Антоненко-Давидович);

Ти боїшся Учителя. Бо впізнала того, хто ховався під його личиною (Г. Тарасюк).

2. перен., лайл. Погана, зла, підступна людина.

Хочеш справу розпочати, – Оглядайся на всі боки, Щоб яка личина часом Не втяла мороки (П. Грабовський);

Якась-таки личина донесла комендантові (Ю. Збанацький);

Та якась личина запримітила, як виходив уночі на дорогу, а ранком листа знайшли (Ю. Мушкетик).

◇ (1) Лиха́ (бі́сова, вра́жа і т. ін.) личи́на:

а) уживається для вираження незадоволення ким-небудь, досади, обурення з якогось приводу; погань.

[Личак:] А я, розумієш, так думаю: Загуба чи не Загуба, а якась лиха личина в нашій окрузі завелася.., хтось комору запалив (Я. Мамонтов);

– Та, йди-бо, бісова личинко! Бандите клятий! (М. Хвильовий);

[Сагайдак (зриваючи п'явки):] Десять років не був у вас. Тоді чи не було їх, чи не помічав. Бісові личини... (Л. Дмитерко);

– Ну покинь хлипати, нехай краще та вража личина хлипає, котра тебе зобидила (Л. Письменна);

б) (жарт.) уживається для вираження задоволення, захоплення ким-, чим-небудь і т. ін.

– Люблю й я смажене сало. Держиш його на вогні, а воно, лиха личина, шкварчить, та на паляницю тільки кап, кап (Остап Вишня);

– Марто... – Ще не забувся, як мене звати? – дивується дівчина. – Ну й бісова ти личина, – похитує головою (М. Стельмах).