любка

ЛЮ́БКА¹, и, ж., розм.

1. Кохана дівчина або жінка.

Впадаю коло любки: “Та не бійся! Та не журися! Та ти ж моє серденько!” (Марко Вовчок);

Зрадила ж Хому його любка, дівчина, до якої ходив він (В. Винниченко);

І ще ніколи не смакували йому ніякі потрави так пишно, як той скромний харч, який їв з любкою раненьким ранком на березі моря на сходах мармурових (О. Назарук);

Протри свої баньки й придивися. Це ж я, твоя любка Соломія (В. Чемерис);

* Образно. Велике, блискуче сонце сходило з небосхилу й кидало довгі, ясні прощальні промені своїй вірній любці й щирій товаришці – землі (Н. Кобринська);

// Коханка.

Коген, Еф, Лубенець, Кошлаков і любка Когена – цілий вечір пиячили в ресторані Мінеля (М. Коцюбинський);

Бракувало тільки, щоб Ананій купував собі десь ферму не з нею, а з новою любкою (Ю. Яновський);

– Та ні, – ковтнув із чарки Кароль, – казав [Гой] чітко.., тут його любка кельнеркою (В. Кожелянко).

2. Пестливе або фамільярне звертання до дівчини або жінки.

[Сотник:] Побіжу ж я швиденько, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько та заквітчайся (Т. Шевченко);

– А я би вам, любко, таки радила на службу, .. у нашого професора нема наймички (Л. Мартович);

Я опришок і вільний птах. Облиш заходи, голубко! Розійдемось, моя любко, не зловиш птаха, дарма! (Б.-І. Антонич);

Так що ти поквиталася зі мною, моя любко. Бо ти жінка, і ти мудріша (М. Матіос).

ЛЮ́БКА², и, ж.

Рослина родини зозулинцевих, молоде коріння якої використовують у медицині.

[Оленка:] А квiти ж мають по кiлька назв. Є така квiтка. Любка дволиста, а ще вона називається .. нiчна фiалка (О. Коломієць);

Це справді золота рослина – “любка”. Люди які тільки гроші не платять за ліки заморські, а вона, “любка”, під ногами (Ю. Логвин).