манера

МАНЕ́РА, и, ж.

1. Спосіб виконання дії; звичка діяти певним чином.

Вона тремтіла й пищала, як муха в павутинні, і ця інститутська манера в немолодій жінці дратувала його (М. Коцюбинський);

Це була манера розповіді старих солдатів і скромних людей – захоплюватись діями товаришів і лишати себе в тіні (Ю. Смолич);

В його поведінці, в розмові, в манері триматися з людьми, а особливо з підлеглими, з'явилося щось нове (Д. Ткач);

Мечислав знав цю манеру Гартмана тримати в голові все, що йому було необхідно (М. Білкун).

2. тільки мн. Спосіб поводитися, триматися в товаристві.

Своєю фігурою, манерами, своїм вмінням поводитись з людьми .. Сусана Уласівна була більше схожа .. на паню (І. Нечуй-Левицький);

Його панські манери частенько-таки викликають легесенький іронічний сміх на їх [сусідів] устах (І. Франко);

Геннадій давним-давно втратив свої галантні манери закоханого: він весь час мовчав та раз по раз позіхав (М. Дашкієв).

3. Сукупність особливостей, творчих прийомів, властивих митцеві, напрямку в літературі або мистецтві, художньому творові, виконанню художнього твору.

Я знов став писати. Я змінив свою “манеру”, і се дивувало моїх знайомих та критиків (Леся Українка);

Треба відзначити, що в багатьох інтонаціях і стилістичних зворотах зрілого Коцюбинського ясно дається відчути вплив чеховської манери письма (М. Рильський);

Автор говорить про вплив на Ю. Яновського творчої манери Ван-Гога (з наук. літ.);

Національний хор ім. Г. Верьовки досконало володіє як народною, так і академічною манерою співу (з газ.).

○ (1) За мане́рою чиєю, у знач. вставн. сл. – за чиєюсь звичкою.

Гальванеску, звичайно, не слухав і, за своєю манерою, зразу змінив свій суворий і гострий тон на іронічно веселий (Ю. Смолич);

– Ну, – сказала Аугустина. – А що хочеш почути ти? – і за своєю звичною манерою говорити не дала промовити йому ані слова (І. Роздобудько).