наврочити

НАВРО́ЧИТИ, НАУРО́ЧИТИ, чу, чиш, док.

1. кого, чого і без дод., етн. Особливим магічним поглядом, словами або діями накликати на кого-небудь горе, нещастя, хворобу, навдачу, заподіяти комусь, чомусь шкоду; зурочити.

Онися все прикривала їх [глечики] сіном, щоб часом люди або, й борони боже, відьми не вгляділи та не наврочили корови (І. Нечуй-Левицький);

[Гелен:] Чи певна ти, що ти її очима своїми не наврочила? (Леся Українка);

Ольгу як би хто наврочив: вона й слова не зронила, і з місця не рушила (Ірина Вільде);

У такий час добре полювати: заєць ще до снігу не звик, блукає. Добре видно сліди. Ходили ми, ходили: як наврочив хто, ні одного зайця (з переказу);

// безос.

– Та чи тебе наврочило? (М. Чабанівський);

// що. Зіпсувати недобрим оком.

– Усі допитуються, у кого взяла та в кого... ще наврочать мені врожай, – не розгинаючись від грядки, відповідає – нібито сердиться (М. Матіос);

Чоловіків виряджали з хати, щоб ніхто чужий не потрапив у хату, бо міг би наврочити паску (з наук.-попул. літ.).

2. що і без дод. Пророкуючи, ворожачи, зробити що-небудь дійсністю; провістити щось.

– Що ж, ми зустрілися, – зітхнула Сіверська. – Якраз через три роки, ніби наврочили ви колись на процесі (В. Дрозд);

Ніяке вороння не накаркає так людині‚ як вона сама собі може наврочити (В. Шкляр);

Обхід навколо худоби мав на меті наврочити таку вдачу, щоб під час літнього випасу тварини не розбігалися, а трималися купи (з наук. літ.).

(1) Щоб не навро́чити, у знач. вставн. словоспол. – уживається як застереження від того, що ніби може загрожувати тому, про що хваляться.

– Здоров'я моє краще, таки справді, і ходить я стала ліпше, щоб не наврочити (Леся Українка);

Нам в останні часи щастить (тьфу! щоб не наврочити!) на товсті й гарні книжки (В. Самійленко).