надивлятися

НАДИВЛЯ́ТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок., НАДИВИ́ТИСЯ, дивлю́ся, ди́вишся; мн. надивляться; док.

1. на кого – що і без дод. Довго, досхочу дивитися на кого-, що-небудь.

– Оце дивіться, діти, на вашого дядька, надивляйтеся, бо вже, мабуть, більше не побачите ніколи (С. Васильченко);

Ніби востаннє надивлялись присмучені заробітчани на рідне село (О. Гончар);

Вона [мати] серед ночі встає, І стереже добро своє, І дожидає того світу, Щоб знов на нього [Івана] надивитись, Наговоритись (Т. Шевченко);

Я дивився на мого пораненого товариша і не міг надивитися (Л. Смілянський);

// Уважно спостерігаючи, пізнавати, вивчати кого-, що-небудь.

– Надивилась я на Прісю за ті два тижні влітку. У неї тільки кавалери в голові (А. Головко);

– Ти уяви собі дівчину, яка тільки й думає про те, що вона гарна! Та в неї ж уся психіка від цього ламається!.. Знаю я таких, надивилась... Такі вже й до інших людей ставляться зверхню (Є. Гуцало).

2. кого, чого, на кого – що і без дод., тільки док. Багато бачити чогось, часто зустрічатися в житті з ким-, чим-небудь.

Світове горе велике. Він надивився на нього. І вдома і по світах (М. Коцюбинський);

Наїздивсь я в Парижі тім, Ще більше находився, А що набачився, а що вже надивився!.. (С. Воскрекасенко);

Скрізь побував, всього надивився, а скажу вам: нема країни кращої, ніж правда (О. Гончар);

Всяких людей надивився [бувалий муж], міста їх [троян] і звичаї бачив (Борис Тен, пер. з тв. Гомера).

3. на кого – що і без дод. перев. із запереч. н е. Вволю, до повного задоволення намилуватися ким-, чим-небудь.

Очима раз у раз зиркає молода дівчина у воду – не може на себе надивитися (Марко Вовчок);

– Ну й чого воно із дітьми отак-о носяться та не надивляться? Нічого в них нема (Грицько Григоренко);

Василина несла в руках шматок нової свіжої матерії і не могла надивитись на неї (І. Нечуй-Левицький).