наплювати

НАПЛЮВА́ТИ, юю́, ює́ш; наказ. сп. наплю́й; док.

1. Зробити один або декілька плювків куди-небудь, на щось.

– Був тут Медвідь і назвав нас потерчатами, ще й наплював у наше гніздо (І. Франко).

2. перен., розм. Виявити до кого-, чого-небудь зневагу, презирство, байдужість; не порахуватися з кимсь, чимсь.

Наплювали На тебе [Марію], чистую, кати; Розтлили кроткую! А ти Мов золото в тому горнилі, в людській душі возобновилась (Т. Шевченко);

Він хотів зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве (М. Хвильовий);

Йому вже давно хотілося наплювати на все – на школу, на рідний дім, на книжки (Ю. Збанацький).

3. тільки інфін. Уживається для вираження цілковитої байдужості.

– Це, знаєте, зовсім не входить в наші плани. Будь інший час – тоді що! Наплювать (Г. Хоткевич).

◇ Не дава́ти (не дозволя́ти) / не да́ти (не дозво́лити) наплюва́ти (плю́нути) [собі́] в ка́шу (в борщ) див. дава́ти;

Плюва́ти / наплюва́ти з висо́кого де́рева (з висо́кої дзвіни́ці) див. плюва́ти;

Плюва́ти / плю́нути (наплюва́ти) в ві́чі (в о́чі, межи́ о́чі і т. ін.) див. плюва́ти;

Плюва́ти / плю́нути (наплюва́ти) в ду́шу див. плюва́ти;

Плюва́ти / плю́нути (наплюва́ти) в крини́цю див. плюва́ти;

Плюва́ти / плю́нути (наплюва́ти) в обли́ччя (в лице́, в пи́ку і т. ін.) див. плюва́ти;

Плюва́ти / плю́нути (наплюва́ти, рідше начха́ти) в борщ (в ка́шу) див. плюва́ти;

Плю́нути (наплюва́ти) і розте́рти див. плю́нути;

(1) У ха́ту наплюва́ти – зайти, навідатися до кого-небудь.

– До мене! до мене! хоч у хату наплюйте! – кричала Параска і на Івана Трохимовича і на Зіньку (Панас Мирний).