ображати

ОБРАЖА́ТИ, а́ю, а́єш і рідко ОБРА́ЖУВАТИ, ую, уєш, недок., ОБРА́ЗИТИ, а́жу, а́зиш, док., кого.

1. Зневажливим висловлюванням, недобрим вчинком і т. ін. завдавати кому-небудь душевного болю, моральної травми.

Нехай бідну Зоню хто хоче ображає, панна Юзечка ще й гнівається, що вбога сирота Зоня не вміє бути ґречною (Леся Українка);

Кожному, хто смів його [брата] ображати, вона ладна була перервати горлянку (Григорій Тютюнник);

Гордій сердився за яку дурницю, її ображувало це (Б. Грінченко);

– Коли б же я знав, що я тебе ображу, – звіку б не казав! (Марко Вовчок);

Він ніколи нікого з них не образив, не сказав жодного грубого слова (Ю. Шовкопляс);

// Зачіпати чиїсь почуття, неприємно вражати чим-небудь.

Те, що він без кінця вихваляв свою Унгарію, з якою вони воювали, якось не ображало бійців (О. Гончар);

Криві ворота, не обмазана хата .. неприязно кинулись у вічі й образили Грицькову хазяйливу натуру... (Панас Мирний);

[Перун:] Пане начальнику! Чуєте, вона образила вашу честь! (І. Франко);

Послові російському Наполеон з обуренням вичитував, що Олександр нарочито все робить, аби лише образити Францію (П. Кочура).

2. рідко. Те саме, що кри́вдити.

– Я з мужика вийшов, і я його, мужика чорномозольного, нікому не дам ображати (Григорій Тютюнник);

– Але коли ви в поході де-небудь образите бідного, украдете, пограбуєте.., – я знищу вас як зрадників (О. Довженко).

3. перен. Неприємно хвилювати; бентежити, дратувати.

Його ображає згадка про те, що молодший брат .. знищив усі його заміри, два роки плекані в серці (М. Коцюбинський);

Голос коханої, який лунав з освітленого вікна, вабив його, дражнив і ображав (Л. Дмитерко).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me