ображати

ОБРАЖА́ТИ, а́ю, а́єш і рідко ОБРА́ЖУВАТИ, ую, уєш, недок., ОБРА́ЗИТИ, а́жу, а́зиш, док., перех.

1. Зневажливим висловлюванням, негарним вчинком і т. ін. завдавати кому-небудь душевного болю, моральної травми.

Нехай бідну Зоню хто хоче ображає, панна Юзечка ще й гнівається, що вбога сирота Зоня не вміє бути гречною (Л. Укр., ІІІ, 1952, 655);

Кожному, хто смів його [брата] ображати, вона ладна була перервати горлянку (Тют., Вир, 1964, 155);

Гордій сердився за яку дурницю, її ображувало це (Гр., II, 1963, 43);

— Коли б же я знав, що я тебе ображу, — звіку б не казав! (Вовчок, І, 1955, 120);

Він ніколи нікого з них не образив, не сказав жодного грубого слова (Шовк., Інженери, 1956, 42);

// Зачіпати чиїсь почуття, неприємно вражати чим-небудь.

Те, що він без кінця вихваляв свою Унгарію, з якою вони воювали, якось не ображало бійців (Гончар, III, 1959, 230);

Криві ворота, не обмазана хата.. неприязно кинулись у вічі й образили Грицькову хазяйливу натуру… (Мирний, І, 1949, 278);

[Перун:] Пане начальнику! Чуєте, вона образила вашу честь! (Фр., IX, 1952, 392);

Послові російському Наполеон з обуренням вичитував, що Олександр нарочито все робить, аби лише образити Францію (Кочура, Зол. грамота, 1960, 64).

2. рідко. Те саме, що кри́вдити.

— Я з мужика вийшов, і я його, мужика чорномозольного, нікому не дам ображати (Тют., Вир, 1964, 105);

— Але коли ви в поході де-небудь образите бідного, украдете, пограбуєте…, — я знищу вас як зрадників (Довж., І, 1958, 157).

3. перен. Неприємно хвилювати; бентежити, дратувати.

Його ображає згадка про те, що молодший брат.. знищив усі його заміри, два роки плекані в серці (Коцюб., І, 1955, 112);

Голос коханої, який лунав з освітленого вікна, вабив його, дражнив і ображав (Дмит., Наречена, 1959, 188).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me