обіч

О́БІЧ¹.

1. присл. Поруч, поряд.

Карпати... Тут у гущині Ген роги оленя рясні, Колись любима панська здобич, з чагарником рясніють обіч (М. Рильський);

До самої стежки, що круто спадала до Вужачої, вони йшли обіч (Л. Юхвід);

// На деякій відстані; збоку, осторонь.

Трохи обіч, під вербами біля ясел, коней з десяток – сіно хрумають (А. Головко);

// На деяку відстань; набік, убік.

Насіння цього дерева [каучукового] було Як золото, як найдорожча здобич, І, кинувши важку сокиру обіч, Людей немало в тій війні лягло (М. Рильський);

Обрізали [солдати] посторонки і відтягли забитого коня обіч (А. Головко).

2. у знач. прийм., з род. в. Уживається при вказуванні на положення одного предмета щодо іншого у знач. біля, поряд, поруч, збоку, обабіч.

Хлопець посередині, а дівчата, кожна обіч його, – і він обіймав обох їх за шиї (Леся Українка);

Обіч наречених ішли дружки (Л. Дмитерко);

Високий тин, що тягнувся обіч садиби, густо насаджені верби попід тином надійно захищали її від стороннього ока (М. Руденко).

О́БІЧ², о́бочі, ж., діал.

Узбіччя.

Таке розгадуючи, іду, ноги волочу по якійсь обочі край села (І. Франко);

З обочей з-під смеречини дивляться на огонь ґаздівські хати і обороги (Марко Черемшина);

Летіло, наче іскри з димаря, Пожовкле листя з темної обочі (Д. Павличко).