оце

ОЦЕ́, част.

1. вказ. Уживається при вказуванні на кого-, що-небудь (іноді супроводжується вказівним жестом).

І де ходила [княжна], В яких то праведних містах, А в нас, сердешна, опочила. Оце її свята могила... (Т. Шевченко);

От тітка Аніта, що живе коло цвинтаря, а оце баба Домніка (М. Коцюбинський);

– Оце, діти, планета, – рука вчительки лягає на глобус (О. Гончар);

Оце ж садиба Вихорів, він її знає (Григорій Тютюнник);

// Уживається при вказуванні на предмет, який кому-небудь дають, пропонують.

Оце тобі хомут і дуга: більше я тобі не слуга! (приказка);

– Оце тобі, Манюню, букетик, – подав він квітки тітці (М. Коцюбинський);

// Уживається при вказуванні на факт, подію і т. ін., що безпосередньо передували розмові.

– Я все оце міркувала. Та аж сумно стало: Одинокі зостарілись... (Т. Шевченко);

[Денис:] Іду оце з поля, а мені в лівім вусі тільки: дзень, дзень!.. (М. Кропивницький).

2. підсил. Уживається для уточнення, конкретизації часу дії.

Мій товариш, що ми з ним перекладали Гейне, почав оце недавно перекладати “Прометея” Гете (Леся Українка);

– Думка оце завтра поїхати до Нищеретової: там базар завтра (Г. Хоткевич);

Роботу одної бригади – Широкий озимий масив – Сьогодні оце оглядати Він з раннього ранку ходив (П. Дорошко);

// Уживається при вказуванні на момент дії у знач. зараз, у даний момент.

Мов за подушне, оступили Оце мене на чужині Нудьга і осінь (Т. Шевченко);

– Я вже старіюсь, час би взяти собі невістку в хату, та не знаю, до кого б оце старостів слати (І. Нечуй-Левицький);

– Коли б це, Господи, вирватись з Вінниці .. Оце йду на вокзал (М. Коцюбинський);

// Уживається для підсилення значення питального займенника або прислівника, що входять до складу питального речення.

– Схаменися! .. Я не сестра? Хто ж оце я? (Т. Шевченко);

– І чого оце ви причепились до Марусі? (І. Нечуй-Левицький);

Каленик Романович спитав: – Навіщо оце витрачатися? (І. Сенченко);

// Уживається для підкреслення якого-небудь члена речення.

– А я оце до вас іду (Марко Вовчок);

[Гелена:] Так ти того прийшла оце до мене, щоб дорікати? (Леся Українка).

3. підсил. Уживається при підведенні підсумку до сказаного.

[Мелхола:] Розпустив кохану жіночку – оце ж і дяка від молодої господині (Леся Українка).

4. підсил. Уживається в розповідях, описах для пожвавлення їх, надання їм виразності, яскравості.

Оце, як бачу її, прийде було, сяде вище усіх, поглядає, наче судить судом (Марко Вовчок);

Оце по обіді закурюємо цигарки. Дядько звик робити дві цигарки (М. Коцюбинський).

5. підсил. Уживається при висловленні невдоволення, осуду, докору, заперечення, досади і т. ін.

– Оце як я розхазяйнувалась. Вибачайте, що застали в хаті такий гармидер, – сказала Каралаєва (І. Нечуй-Левицький);

– Так оце син! Оце любимчик? Краще б ти малим був угинув [загинув]! – скрикнув Онисько (Панас Мирний);

– Оце горенько, ще задавиш [димом], – закашлялася Явдоха та й вийшла геть з хати (Григорій Тютюнник).

6. підсил. Уживається при висловленні схвалення, захопленої оцінки кого-, чого-небудь.

– Оце люди! Що той розум людський! (Марко Вовчок);

– Ну, поїхали. Час не стоїть! .. – Оце добре! – зрадів Варчук (М. Стельмах).

Оце́ по-на́шому див. по-на́шому;

Оце́ [так] новина́ див. новина́;

Оце́ хо́ха! див. хо́ха.

○ (1) Оце́ і (й) – те саме, що Ось і (див. ось).

Біжить [пастух] з прокльонами і сміхом. Лахміття й трав сумне рядно, – оце і вся його утіха, оце і все його майно (В. Сосюра).