повно

ПО́ВНО.

1. Присл. до по́вний 1–3.

Ось уже ложка почала й дна казанка досягати, гарчить по ньому, наміряючись повніше набратись (Панас Мирний);

Щодо повноти, то, далебі, перекладаючи англійські сонети чи октави, неможливо повно відтворить все сказане в оригіналі (М. Рильський);

// На всю силу.

Вже вся буйна зелень навкруги виблискує дощовими краплями та сонцем, і птиці щебечуть, і повно, краплисто падає в свіжу післягрозову тишу лунке зозулине: ку-ку! (О. Гончар);

// у знач. присудк. сл.

Насті зараз стало на душі гарно і повно... (Марко Вовчок).

2. Багато кого-, чого-небудь; протилежне мало.

Він щоранку Повно їжі насипав, Лив і воду [пташці] (Я. Щоголів);

Незабаром до кімнати набилося повно людей (П. Панч);

// Ущерть, більше ніж досить.

Незабаром показалися й сани, повно навантажені (Панас Мирний);

// у знач. присудк. сл.

В хаті стало повно, як у вулику. Увіходячи, всі поздоровляли Зінька з щасливим поворотом (Б. Грінченко).

◇ (1) Аж го́лому по́за па́зухою по́вно, ірон. – уживається для повного заперечення змісту зазначеного речення; нічого.

Набрав, що аж голому поза пазухою повно (прислів'я);

(2) Не по́вно ро́зуму (ума́) у кого – хто-небудь розумово обмежений, не може правильно мислити, діяти, оцінювати щось.

– Хіба ти не помітив по ній, що вона й здавну навіжена була?.. – І справді, – вхопився пан за те слово, – не повно в неї ума було! (Марко Вовчок).