повівати

ПОВІВА́ТИ, а́є, недок.

1. Віяти злегка або час від часу (про вітер).

Заспіваю, – море грає, Вітер повіває, Степ чорніє (Т. Шевченко);

У цій просторій палаті .. двері й вікна розчинені, крізь них повіває свіжий вітер з Дніпра (С. Скляренко);

// Розноситися, ширитися в повітрі.

Густий запах пізніх гречок і сухої стерні повівав з поля (М. Коцюбинський);

В повітрі повівала прохолода (Олесь Досвітній);

* Образно. – Мовчали [співрозмовники], наче слухали, як на них звідусюди повіває сива давнина (В. Кучер).

2. безос., чим. Обдавати подувом (пахощів, прохолоди і т. ін.).

Над водою вставав туман і повівало холодком (С. Васильченко);

– Зморений, кволий, тут можу і зовсім я дух свій віддати – Вітром-бо дуже різким повіває з ріки на світанку (Борис Тен, пер. з тв. Гомера);

// Свідчити про наближення, швидке настання чого-небудь.

Зійшли сніги, шумить вода, Весною повіва (П. Грабовський);

// перен. Віддавати чим-небудь; поширюватися.

Спокоєм, мирною жнив'яною тишею повівало з навколишніх ланів (В. Козаченко).

3. рідко. Розвіватися, маяти.

З непогамованою .. охотою гуляли вони. Їх одежа й хустки аж повівали в кружанні (О. Кобилянська);

// чим. Махати чим-небудь.

То, вдершись на скалу, камінчик [дівка] кине В наш монастир, платочком повіва (І. Франко);

Губернатор тримав у руці віяло з великих орлячих сірих крил і повівав ним собі на довгі сиві вуса, що поважно коливались... (Олесь Досвітній).

(1) Хо́лодом повіва́є від кого – хто-небудь дуже стримано поводиться з кимсь, неприязно ставиться до когось.

Від робітників холодом повівало на Шафороста (Яків Баш).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me