повіяти

ПОВІ́ЯТИ, і́ю, і́єш, док.

1. Почати віяти (у 1, 2 знач.).

Завірюха ще повіє, В хаті ще похолодіє (Я. Щоголів);

Зранку захмарило і довго сіяло на землю холодну, дрібну мжу, потім повіяв з Акерманщини вітер, розчистив землю, і на поля бризнуло сонце (Григорій Тютюнник);

А три верби схилилися, Мов журяться вони, Що пройде любе літечко, Повіють холоди (Л. Глібов);

* Образно. Після жаркого дня вечір повіяв прохолодою (С. Журахович);

// безос., чим.

По горі замріли широкі лани кукурудзи, повіяло польовими пахощами (М. Коцюбинський);

// безос., чим, у сполуч. зі сл. весна, холод, війна і т. ін. Стало (стане) відчутним наближення, швидке настання весни, зими, війни тощо.

Скрізь повіяло весною, Все новим життям цвіте... (П. Грабовський);

Дні настали сірі, безбарвні, схожі на сутінки. Повіяло ранніми осінніми холодами (О. Гончар).

2. Війнути (у 1 знач.).

[Орест:] Я глядітиму тебе так, що й вітрові не дам повіять на тебе (Леся Українка);

Проз неї пронеслась, як вихор, панна Броніслава з Ястшембським й повіяла на неї тонкими пахощами (І. Нечуй-Левицький);

Кукулик сів. Впустив на своє обличчя сонячність, повіяв на присутніх лавандою.., милостиво кивнув Кошарному (П. Загребельний);

// безос.

Стали спускатися в темний яр, звідки повіяло холодом і проваллям (Григорій Тютюнник);

// безос., перен. Ви́кликати яке-небудь відчуття, якісь настрої, спогади і т. ін.

Микола задумався. Холодом повіяло на нього від тої думки, але виходу не було (І. Франко);

Від хлопця повіяло чимсь рідним і недосяжним (В. Кучер).

3. Помахати чим-небудь.

* Образно. Я кохав і кохаю, хоч надії не маю, І завжди тебе буду любити; Воєвода ж не мріяв, лиш грошима повіяв І зумів твоє серце купити (С. Голованівський).

4. що. Очистити зерно на вітрі або віялкою.

5. Віяти якийсь час.

Сивий ус, стару чуприну Вітер розвіває; То приляже та послуха, Як кобзар співає .. Послуха, повіє... (Т. Шевченко);

Хмари прогнав [Юпітер] дощові і, повіявши вітром північним, Небо землі показав, а землю – блакитному небу (М. Зеров).

6. розм. Те саме, що пові́ятися.

[Палажка:] І дивно: так само кинула [я] батька і матір, як от і вона... Повіяла в чужу сторону, за другим, думаючи того химерного щастя до себе залучити... (Панас Мирний).

7. кого, розм. Примусити піти куди-небудь;

// безос.

[Ларивон:] А дай мені, стара, кожушанку, подибаю і я! .. [Христя:] Куди тебе повіє? Сиди в хаті... (М. Кропивницький).

◇ (1) І́ншим (не тим) ві́тром пові́яло – відчутно змінилися обставини, настрої, погляди і т. ін.

Всі [в Кухтиній сім'ї] повірили, що іншим вітром повіяло і що жде їх щось нове, цікаве, нечуване досі (А. Іщук);

– А ви ж торік казали, що Заруба такий, як всі... – Всі казали, а тепер бачу, що не тим вітром повіяло (В. Кучер);

Пові́яв нови́й (сві́жий) ві́тер (вітере́ць) <�Пові́яло нови́м (сві́жим) ві́тром (вітерце́м), безос.> див. ві́тер;

(2) Пові́яло холо́дним ві́тром – змінилися обставини, настрої і т. ін. на гірше.

Минули літа молодії, Холодним вітром од надії Уже повіяло (Т. Шевченко);

То йому привиджується удача: земля знову його, він такий радий .. Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку... Нема землі!.. (Панас Мирний);

(3) Хо́лодом пові́яло:

а) (від кого) хто-небудь дуже стримано повівся з кимсь, неприязно поставився і т. ін. до кого-небудь.

[Оксана:] Він попрікає мене тобою. Зразу, коли приїхав, зустрів мене ласкаво, а коли взнав, що ти тут, так холодом од нього і повіяло (З. Мороз);

б) (від чого) хто-небудь неприємно вражений чим-небудь.

Микола задумався. Холодом повіяло на нього від тої думки, але виходу не було (І. Франко).