позволяти

ПОЗВОЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПОЗВО́ЛИТИ, лю, лиш, док., розм.

1. що, без прям. дод. і з інфін. Те саме, що дозволя́ти.

В війні, яка вибухла між нами [Воронами] і вами [Совами], він [Пугукало] усе оминав моє гніздо і ніколи не позволяв робити мені кривди (І. Франко);

Хоч позволив хан на пісках Новим кошем стати, Та заказав запорожцям Церкву будувати (Т. Шевченко);

[Дівчата (співають):] Признаюсь по правді: Сватати не буду – Не позволять батько, Не позволять мати (К. Герасименко);

Я вже давно хочу спитати Вас, чи позволяє Вам стан здоров'я працювати над чим і що Ви тепер пишете? (М. Коцюбинський);

Може доля коли позволить .. Вас побачити, то й радість буде (В. Стефаник);

– Чи хорошу дочку маєш, позволь подивиться (П. Чубинський);

– Яка хороша паняночка, – мовила [бабуся], усміхаючись. – Позвольте мені вашу рученьку поцілувати (Панас Мирний).

2. без дод., наказ. сп., у знач. вставн. сл. позво́ль (позво́льте), заст. Ввічлива форма висловлення незгоди, заперечення, протесту.

[Саня:] Помиляєтесь, Оресте Михайловичу, дресировка всякому потрібна. [Орест:] Позвольте, однак... (Леся Українка);

– Позвольте, ще не кінець на тім, – говорив Бенедьо (І. Франко).

3. що, заст. Ввічлива форма пропонування чого-небудь.

[Кольпортер:] Може, добродійство газетку нову позволять: дневники [журнали] свіжі, політичні й літературні (І. Франко).

◇ (1) Позволя́ти / позво́лити собі́, заст.:

а) те саме, що Дозволя́ти / дозво́лити собі́ (див. дозволя́ти).

Другим разом я позволю собі ширше висловити свою думку про книжечки Спілки (М. Коцюбинський);

Шановний Друже! Я таки позволю собі все Вас так називати, як було давніше в листах (Леся Українка);

б) зважуватися на що-небудь; нехтуючи чим-небудь, чинити щось.

Позволяю собі робити такі поїздки через те, що дорога морем нітрошки не втомлює мене (М. Коцюбинський).