позіхати

ПОЗІХА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.

1. Мимовільно глибоко вдихати повітря широко відкритим ротом і зразу ж видихати його (при бажанні спати, при втомі і т. ін.).

– Стоїть [Копронідос] та позіхає ще й рота не затуляє долонею (І. Нечуй-Левицький);

Позіхають [семінаристи], базікають про те, про се, а спати не йдуть (С. Васильченко);

Каминецький сідає на колоду, обхопивши коліна. Позіхає раз по раз (Ірина Вільде);

// рідко. Те саме, що зітха́ти 1.

Сидить козак на могилі, думає-гадає, А як гляне на Вкраїну – тяжко позіхає (з народної пісні);

* Образно. Рано-вранці, ще й ранесенько, коли в селі позіхає ледащий туман, на лужок із полотном на плечі приходить господиня (М. Стельмах);

* У порівн. Старшина майже не почуває болю. Йому тільки дедалі важче дихати, і він хапає повітря, ніби позіхає (О. Гончар).

2. чим і без дод., перен. Бути розкритим, показувати, виявляти глибочінь, провалля; зяяти (про отвір, печеру, рану і т. ін.).

Дев'ятий грізний вал! У глибині якісь печери позіхали чорні (Леся Українка);

Іван ще спав, піч позіхала в кутку чорним отвором пащі, а під нею сумно бринів цвіркун (М. Коцюбинський);

// чим. Обдавати чим-небудь.

А наздогін за ним [повітрям] так само мчалася чорна потвора, нависала над землею і позіхала полум'ям... (М. Коцюбинський).

3. на що, перен. Те саме, що зазіха́ти.

Занедбали сини Рідну мовоньку, Не туди бо вони Гнуть головоньку, На пожитки густі Позіхаючи, Та кишені товсті Напихаючи (П. Грабовський).

4. перен. Дути злегка або час від часу; повівати (про вітер).

Утомилась завірюха, Де-де позіхає (Т. Шевченко).

(1) Від у́ха до у́ха позіха́ти (посміха́тися) / позіхну́ти (посміхну́тися) – широко, відверто, щиро.

Понятовський пригадав собі свою місію і позіхнув від уха до уха (Б. Лепкий).

◇ (2) Позіха́ти в кула́к – приховувати позіхання.

Панна Анеля куталась в хустку, позіхала в кулак і на мене не звертала уваги (М. Коцюбинський).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me