посміятися

ПОСМІЯ́ТИСЯ, ію́ся, іє́шся, док.

1. з кого – чого, рідко над ким – чим. Поглузувати з кого-, чого-небудь.

– Василечку, голубчику, соколику мій! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобі зроду не скажу, щоб ти не посміявся надо мною... (Г. Квітка-Основ'яненко);

Синявін може не прийняти Саїда, може посміятися з нього, як посміявся з Лодиженка (Іван Ле);

Марія крізь задуму відчуває, що діти ладні посміятися з її щоденної турботи, і тільки порухом брів одганяє від себе їхню насмішку (М. Стельмах);

// Учинити наругу над ким-небудь.

– Та й дивно мені, що ти довірилася йому. Ти спитай, кого він з вашого брата у люди не пустив, з кого не посміявся тільки? (Панас Мирний).

2. перев. без дод. Сміятися якийсь час.

Він був парубок веселий: йому б у карти погуляти, з дівчатами поспівати, насіння полузати, погойдатись на гойдалці, посміятись (Грицько Григоренко);

Тільки єдиний притулок має Люба – родину Морозенків. І не рідня вони їй, а живуть, мов рідні. Є з ким пожуритися над своєю долею, є з ким посміятись і пісню заспівати (М. Стельмах);

* Образно. Проминули часи суму, непевності, можна й голоті посміятися (Мирослав Ірчан);

// Сміятися якийсь час, досхочу; попосміятися.

Забрали [діди] свої коні з чурами да й рушили до Низу. А Іванцеві того було й треба. Посміявшись доволі з своїми розбишаками, каже: – Ну, тепер, братчики, нам своя воля (П. Куліш).