поціляти

ПОЦІЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПОЦІ́ЛИТИ, лю, лиш, док., кого, що і без прям. дод., розм.

1. Кидаючи, спрямовуючи що-небудь у ціль, досягати її; влучати.

Постріл гримає гучно – в лоба кулею влучно Воєводі козак поціляє (С. Голованівський);

Ворожа батарея, замаскувавшись на одному з крутих схилів Волги, поціляла досить влучно (з газ.);

[Овлур:] Я одного з тих їздців Поцілив списом (І. Франко);

Операція полягає в тому, щоб точно поцілити спеціальною голкою приладу в уражене важкодоступне ядро мозку (з газ.);

* Образно. Треба ворога знати, треба зуміти його поціляти (Іван Ле);

Вміння поцілити в сутнє, бачити далеко-далеко – яке це чудове вміння для поета! (із журн.);

// Потрапляти в ціль (про кулю, бомбу і т. ін.).

Куля поцілила його, він схопився за живіт, посунувся в окоп (Григорій Тютюнник);

// Ударяти когось чим-небудь.

Василь злісно лупцював тварин бичем по мордах, по ногах – по чому поціляв (І. Волошин).

2. тільки недок. Цілитися у кого-, що-небудь.

Очима панна смутно бродить і чомусь губи розтуля... Вона пантерою заходить, Тарасу в спину поціля... Уже кинджал над головою... (В. Сосюра);

Кулемет застрочив над нами, поціляючи в нас (І. Сенченко);

// перен., розм. Натякати на кого-, що-небудь; мати на увазі когось, щось.

Барабаш уловив якийсь натяк, до Васюти: – Про кого це? Васюта пом'явся трохи. Тоді Сашко сам: – Коли б чи не в мене поціля (А. Головко);

Вінкль добре розумів, куди поціляє Герстмаєр (Н. Рибак).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me